— Інтересна газетка.
— Чого ж ти зостався? — ущипливо запитав Варивода. Його лиса голова була схожа на жовту диню.
— Тебе не спитав! — огризнувся Убогий.
— Пожалуйста, пожалуйста, — іронізував Варивода, обмахуючи з лисини густий піт. Зсередини кашкета виходила пара. — Ваші ж кличуть нести голови. Може, ще не остогидли фронти!
— Так це про вас тут і згадують! — сказав, підморгуючи до гурту, Семен Сухий.
— Де? — не зрозумівши його, спитав Варивода, все ще орудуючи хусткою.
— А ось: «Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»
Серед шахтарів розлігся регіт. Штейгер злими очима обвів присутніх і, не знайшовши собі підтримки, шмигнув із крамниці.
— Викусив!
— Аж ноги заплітаються!
Крамар був збентежений. У нього залишилося цієї газети ще кілька примірників.
— Та ти не ховай її, дурню, — сказав Гнат Убогий. — Роздай німцям, може, й серед них знайдеться порядна людина, і німці не всі однакові, прочитає й подумає, які вони тут бажані.
Хтось приніс звістку, що Моренкові солдат прострелив ногу.
— Скалічив на все життя хлопця.
Це викликало серед шахтарів обурення: хоч би було за що!
— Оце в них така культура?
— А треба уважати німецького солдата, — сказав Задоя, — раз запросили.
— Ти запрошував, так і уважай, коли тобі хочеться!
Надвечір до крамниці під'їхав критий брезентом грузовик, з якого визирали німецькі солдати в м'яких кашкетах з ґудзиками посередині.
— Везуть, везуть! — зарепетував Задоя. — А що, не я казав? Це такий народ, що не обдурить. Я перший у черзі.
Тим часом зайшло троє солдатів. Вони мовчки оглянули крамницю і, не звертаючи уваги на намагання крамаря розпитати, чого їм треба, почали виносити сало, смалець, ковбаси й мануфактуру. Полиці засвітили ребрами. Один із солдатів у великих опуклих окулярах написав щось на клаптику паперу і з посмішкою на білявому обличчі сказав:
— Полюшайт фон дивізіон.
Крамар і тепер хотів вдячно кивнути головою, але Гнат Убогий розсміявся:
— Після дощика в четвер!
— Не сьогодні, так завтра привезуть, — розгублено твердив Задоя.
Увагу тих, що були в крамниці, привернув крик на вулиці. Репетував селянин на возі, запряженому сірим жеребцем. Двоє німецьких солдатів, вхопивши за вуздечку коня, силкувалися спрямувати його під паркан, а селянин, хльоскаючи його по гладких крижах віжками, звертав на дорогу. Молодий жеребець, затятий вудилами, здригаючись від ударів, ставав на дибки й крутив воза на місці. Підбіг третій солдат і схопив у свої руки віжки.
Під парканом жеребця випрягли з воза, а отетерілому селянинові видали білий клаптик паперу. Папірець, списаний олівцем, пішов по руках шахтарів. Зрозуміти його зміст, крім цифри «24» і «1918», ніхто не міг. Але цифри визначали тільки дати: 24 квітня 1918 року.
— Полюшай, дядьку, фон дивізіон! — похитав головою Гнат Убогий.
— Може, й виплатять, — уже непевно сказав Задоя.
До крамниці ввійшов Максим Мостовий. Почувши останні слова, він роздратовано сказав:
— Виплатять, тільки не нам, а панам! Гадаєте, німці за одним салом прийшли на Вкраїну? Центральна Рада видала вже наказ: «Продовжувати жити в старих умовах».
— Щоб назад, значить?
— Ото-то ж бо й є! Пани з Центральної Ради хочуть руками німецьких білогвардійців задушити російську революцію! А тоді, шахтарю, сиди знову під землею по дванадцять годин, роби, дядьку, на пана, як робив. Он уже видно, як вони хазяйнують. У Григора кабана забрали, у Мотрі скриню геть вичистили. Але це ще б нічого, а то вже розстрілювати починають. У Софіївці, кажуть, розстріляли без суду п'ятьох хлопців, що були в Червоній гвардії.
— Ну а батьків не трогають? — переполошено спитав Гордій Байда.
— Не турбуйтесь, дядьку Гордію, німці знають, що ви для них не страшний. — Мостовий взяв пачку махорки і вже на порозі крамниці кинув: — Так що не ждіть, товариші, добра, як сказав Тарас Шевченко.
— Так у дивізії? — допитувався збентежений дядько. — А коли ж?
— Та ти ж чуєш: після дощика в четвер! — відказав шахтар.
За Мостовим пішов із крамниці Гнат Убогий. Гордій Байда розгублено подивився їм услід. Він ще міг припустити, що Гнат Убогий залишився в селищі, може, через більмо на оці. Сліпий на одне око на військовій службі все одно, що віз без колеса, але чому залишився Максим Мостовий? Парубок хоч і сухий, але кремезний, а до того ж розумний: як відбрив мене! Із Федором Гливким та з Климом дружив. «Чи не цього, бува, вони залишили? — спитав він себе, згадавши Климові слова. — Бо й цей кричить: „Революцію задушать!“»