— Мені до душі ця робота.
— Я не сумніваюся.
Вона взяла білет і заховала його в елегантну чорну торбинку. Тоді на мить обернулася, немовби хотіла щось перевірити або побачити, чи не утворилося за нею черги. А тоді, замість попрощатися й піти, сказала:
— Я от питаю себе, чи не хотіли б ви піти випити зі мною по чарці?
Чоловік допіру сховав гроші в касу. Його рука так і завмерла в повітрі.
— Я?
— Ви.
— Я… я не можу.
Вона дивилась на нього.
— Я не можу закрити кіоск, я мушу лишатися тут, опріч мене тут більше нікому… я не…
— Одну тільки чарку.
— Мені дуже прикро… я справді не можу.
Жінка кивнула з таким виглядом, наче все зрозуміла. А тоді нахилилася до віконця й сказала:
— Ходіть зі мною.
Чоловік іще раз відказав:
— Я вас прошу…
Але вона повторила:
— Ходіть.
Ситуація була вельми дивна. Чоловік закрив газету. Встав зі стільчика. Зняв окуляри. Поклав їх у сірий полотняний футляр. А тоді дуже ретельно заходився зачиняти кіоск. Повільно, у тиші, він нанизував один рух на другий, так наче то був звичайний собі вечір. Жінка стояла надворі з незворушним виглядом, мовби все це до неї ніяк не стосувалося. Раз по раз хтось проходив повз кіоск і озирався, щоб поглянути на неї. Бо вона виглядала самотньою і була гарна. Бо вона була немолода і виглядала самотньою. Чоловік згасив світло. Він опустив решітку-ролету й замкнув її при самій землі на колодку. Одяг легке пальто, трохи обвисле на плечах. Тоді підійшов до жінки.
— Усе, я скінчив.
Жінка всміхнулася йому.
— Не знаєте, бува, куди тут можна піти?
— Он туди. Там є одне кафе, де можна спокійно посидіти.
Вони зайшли в кафе, знайшли столик у кутку й сіли одне навпроти одного. Замовили дві чарки вина. Жінка запитала в офіціанта, чи можна тут купити цигарок. Вони закурили. Тоді побалакали про те про се, а зокрема про тих, хто виграє в лотерею. Чоловік сказав, що зазвичай люди не можуть зберегти виграш у таємниці, і найсмішніше, що перший, кому вони розповідають про свою вдачу, це завжди якась дитина.
— Може, у цьому є певна мораль, але я так ніколи й не збагнув, яка саме, — мовив він.
Жінка щось говорила про історії з мораллю і без моралі. Так вони й розмовляли ще якийсь час. Тоді він сказав, що знає, хто вона і чому прийшла. Жінка не відповіла нічого. Вона чекала.
Тоді чоловік повів далі.
— Багато років тому ви бачили, як троє чоловіків убили, холоднокровно вбили вашого батька. Я один із них, єдиний, хто досі живий.
Жінка не зводила з нього очей. Але важко було здогадатися, про що вона думає.
— Ви пришли сюди, щоб знайти мене.
Він говорив спокійним голосом, без найменшого хвилювання.
— І от ви мене знайшли.
Якийсь час вони сиділи мовчки, бо він не мав більше чого сказати, а вона не поспішала говорити.
— Коли я була ще маленька, мене звали Ніна. Але того дня все скінчилося. Відтоді ніхто більше не називав мене цим ім’ям.
— Мені подобалося це ім’я: Ніна.
— Тепер усе інакше. Тепер у мене багато імен.
— Мої спогади починаються з якогось сиротинця; усе, що було раніше, кудись вивітрилося. Потім по мене прийшов один чоловік, що назвався Рікардо Урібе. Він забрав мене з собою. Він мав аптеку в одному містечку на провінції. У нього не було ні сім’ї, ні родичів, нікогісінько. Він усім казав, що я його дочка. Він переїхав у це містечко зовсім недавно, не минуло й кількох місяців. Тож усі йому повірили. Я цілими днями сиділа у нього в аптеці. Коли не було покупців, він учив мене грамоти. Не знаю чому, але йому не подобалось, коли я сама гуляла по містечку. «Усього, чого ти маєш навчитися, ти можеш навчитися від мене», — казав він. Мені було одинадцять років. Вечорами він сідав на дивані, а мені казав лягати коло нього. Я клала голову йому на живіт і слухала. Він розповідав химерні історії з воєнних часів. А пальцями повільно гладив моє волосся. Я відчувала, як піднімається в нього там, під штанами. А тоді він цілував мене в чоло й казав іти спати. Я мала в нього власну кімнату. Помагала йому прибирати в аптеці й у домі. Мила, шила. Він справляв враження доброї людини. Тільки-от боявся, дуже боявся не знати чого. Одного вечора він схилився наді мною й поцілував мене в губи. Він цілував мене, цілував, запускав мені руку під спідницю, скрізь. Я ніяк не реагувала. А тоді він раптом відсахнувся, почав плакати, просити вибачення. Він був нажаханий. А я нічого не розуміла. Кілька днів по тому він сказав, що знайшов мені нареченого. То був один юнак з Ріо-Ґальван, сусіднього містечка. Муляр за фахом. Я мала вийти за нього, як тільки стану повнолітньою. Наступної неділі я поїхала з ним познайомитися. Він був гарний хлопець, високий і худорлявий, дуже худорлявий. Ходив проквільно, може, він був хворий чи щось таке. Ми з ним познайомилися, і я повернулася додому.