— Що було, те загуло.
— Отакої… Заподіяти собі смерть у машині…
— Пізніше батько казав, що в тому не було ніякої дивини. Він казав, що всі, хто їздить на машинах, мало-помалу шукають її там.
— Що шукають?
— Смерті.
— О Боже, але ж це геть не так.
— Не знаю.
— Та кажу ж вам, це геть не так. Бачте, я на них розуміюся, на пілотах. Вони не з тих людей, що хочуть померти. Може, хтось, найшаленіший, але повірте…
— Може, усі ті, хто змагався в часи мого батька, геть усі були шаленими. Ви б бачили, на яких автівках вони їздили.
— На чортопхайках, так?
— Ви й не уявляєте, на яких.
— Так, я бачила знімки.
— І розганялися до 140–150 за годину.
— Навіжені.
— Так.
— І ви повернулися через ту аварію?
Чоловік завагався, а потім зізнався, що йому закортіло побачити ті платани. Сказав, що раніше ніколи не приїздив на них подивитися.
— А цього разу ви їх побачили?
— Звіддаля. Мені не захотілося підходити дуже близько. Я бачив їх здаля.
— А ми з вами знову розмовляємо про померлих, ви зауважили?
— Боже мій.
Жінці сподобалось, що чоловік сказав «Боже мій». Він не був схожим на тих, хто таке каже. А він сказав. Вона ще раз стисла йому руку і забрала долоню.
— Але ж ваш друг, що мав приїхати вчора, живий?
— Сподіваюся, чорт забирай.
— Ви впевнені, що він приїде?
— Так. Сподіваюся. Ми не бачились уже сто років. Але він написав, що приїде. Ми воювали разом, він і я.
— Правда?
— Не на цій війні. На іншій, у Карсо.
Жінка махнула рукою.
— Ніхто вже про неї не пам’ятає, про ту війну.
— А я пам’ятаю. Я був у Капоретто.
— З другом?
— Так, і з ним теж.
Потім сказав, що той, хто там не був, не в змозі зрозуміти. Сказав, що без Капоретто його життя було б геть іншим. І що свого друга він не бачив аж дотепер.
Жінка подивилася на чоловіка і подумала, що він на вигляд не такий старий, щоб пройти Капоретто. Спитала, як так сталося, що вони, він та його друг, утратили зв’язок.
— Нас розвело життя, — відповів чоловік.
Потім він продовжив свою розповідь, хоч вона і не просила його.
Це була історія про Першу світову. Історія була красива, у ній йшлося про скарби чи щось таке, та жінка не надто прислухалася, бо, поки вона пильно дивилася на нього, не відводячи погляду від чоловікових очей, думала про те, який же ж це ідіотизм — сидіти і слухати його розповідь, коли вони самі в мотелі, у ніч «Великих Перегонів». Було так спокійно і водночас так хвилююче. Вона почала фантазувати й уявила, що тієї ночі більше ніхто не повернеться і вони залишаться вдвох аж до світанку. Поки чоловік розповідав, у її голові безладно промайнула ціла низка образів, і кожен з них їй подобався. То вона танцювала з ним у такт музики, що лунає з радіо, просто посеред мотелю. А ось він спить за столиком, накинувши на плечі куртку. Може, вона теж спала поряд із ним. Чи стояла поруч, час від часу пестячи його волосся. Відбувається щось дивне. Може, їй не слід більше пити.
Раптом чоловік обірвав свою розповідь, бо в залу зайшли двійко хлопців, та, зауваживши, що в мотелі нікого немає, розгубилися.
— Є хто? — спитали вони.
Жінка підвелася і розповіла, що всі поїхали до повороту «Тордо», бо там сталася аварія.
— Аварія? — перепитали хлопців, витріщивши очі.
Жінка відповіла, що, як поквапляться, то застануть усіх ще на місці. Притримавши двері навстіж, поки хлопці вибігали геть, вона прокричала їм услід, щоб були обережними. Ще мить вона постояла на порозі, оглядаючи вогні бензоколонки і вдивляючись далі в пітьму, в якій потопав шлях. Здавалось, вона щось шукає. Причинивши двері, жінка вже не видавалася такою радісною, як перше.
Чоловік спитав, чи не про доньку вона бува турбується.
Жінці припало до серця, що він прочитав її думки. Цей чоловік був справді незвичайним.
— Ох, доня моя. Як вам та сцена з батьком увечері?
— Буває.
— Так, але щоб прилюдно…
— Не переймайтеся цим.
— Ні, справді. Ви бачили, як вона вдягнулась?
— Вона була гарна.
— Я знаю, що гарна, але не годиться так вдягатись, якщо хтось так вдягається, то потім шукає собі неприємностей.
— Сьогодні ж ніч «Великих Перегонів», хіба ні?
— Так, але в її віці я так не вдягалася, то вже будьте певні.
— Може, вам і не треба було.
Жінка сприйняла це як комплімент. Їй сподобалось. Тож вона встала і пішла до чоловікового столу дати йому по щоці щиглика. «Та що ж це я роблю?» — подумала вона.
— А у вас діти є?