— Ні.
— Ви одружені?
— Ні.
— А чому ж ні?
Незрозуміло чому, але їй схотілося це спитати, наївним таким, грайливим тоном. Дуже приємним.
Чоловік відповів, що не було якоїсь конкретної причини. Не оженився і квит.
— Ще б пак! Завжди є причина.
— Невже?
— Ну, скажімо, загалом людина хотіла взяти шлюб, а потім усе пішло шкереберть.
— Он як?
— Зазвичай усе так і буває. То що у вас пішло не так?
Чоловік розреготався. Від усього серця. І жінці вперше здалося, що ось він такий, який він є. Не наїжачений, без прикрас. Що він впустив її в якийсь таємний світ. Тож вона підвелася, зняла фартух, поклала його на стіл і, всідаючись знову, ледь перегнулася через стіл до чоловіка і спитала:
— Якою вона була? Дівчина, якою вона була?
— Злою, — відповів він, усміхаючись.
— Дивовижно. А якою ще?
— І не сподівайтеся, що я розповім вам усю цю історію.
— Звісно. А чому б і ні?
Чоловік не спромігся знайти гідної відповіді, а тому почав розповідати. Він говорив жартівливо, ніби ті події вже не краяли йому серця. Ця історія сталася багато років тому. Жінка репалася від реготу, коли він розповідав про те, як, провівши бозна-стільки часу разом, він зізнався тій дівчині, що кохає її, а потім із серйозним виразом обличчя в цілковитій тиші зняв светра і штани. Зостався в самих трусах і шкарпетках. Роззувся він ще раніше. А та дівчина розреготалася і не могла спинитися. Врешті, опанувавши себе, вона наговорила купу бридких слів і потім знову вибухнула від сміху. Чоловік розповідав про це з насолодою, але пізніше зізнався, що в ту мить йому справді хотілось померти. Померти.
— То була найгірша річ, що трапилася зі мною в житті, — мовив він. — 3 того, що було мені відомо, вона шаліла за мною, — додав чоловік.
— А виявилось, що це геть не так, правда?
— Не знаю. Все не так просто. Вона не така проста.
— Можливо, вона була знервована.
— Так, ймовірно, у неї були проблеми з чоловіками у шкарпетках і трусах, не знаю.
— І чим скінчилася історія?
— А ця… дивно скінчилася.
Він сказав це так, що в жінки знову винирнула в голові фантазія, в якій вони танцюють посеред порожнього мотелю. Вона навіть уявила, як він її злегка притискає до себе. «Ти дурепа», — сказала вона собі подумки. Однак, якби чоловік не розповів далі, вона б померла з цікавості.
— Якщо ви мені не розповісте, чим усе скінчилося, я піду і розіб’юся на мотоциклі об ті платани обабіч дороги.
— Ви б такого ніколи не скоїли.
— Ви мене не знаєте.
Чоловік усміхнувся. Було помітно, що особливого бажання розповідати він не має і в той же час йому кортіло це зробити.
— Слухаю, — мовила жінка.
Тож він розповів.
— Це все через той щоденник. Знаєте, у певну мить вона почала вести щоденник. Власне, це був і не зовсім щоденник. Щось із записаного там ставалося насправді, але все інше — було неправдою. Вона сама все вигадувала. Не знаю, як вам це пояснити. Вона вигадувала свої вчинки чи те, що ми буцімто робили разом. І все це було неймовірним. Це був наш прихований бік, навіть найгірші його прояви. Знаєте, що таке «прихований бік»?
— Так.
— Усе це було записано в щоденнику. Вона писала в ньому майже кожного дня і залишала повсюдно. Навмисно, щоб я прочитав його. І я читав. А потім клав на місце. Ми ніколи про це не говорили, але обидва знали. Так тривало якийсь час. У цьому було щось більше, ніж спати разом чи кохатися. Було щось дуже особисте, розумієте?
— Так.
— Я відчував, що ми ніби заручені. А потім був той вечір із шкарпетками і трусами й всім іншим. Наступні кілька днів усе було, як і зазвичай. Але одного дня, коли вона була на уроках, я взяв щоденник і прочитав там, що я пішов. Що я зник, не сказавши ні слова, залишивши фургончик з ключами в замку і всіма фортеп’яно всередині. Потроху мені почало це видаватися дивним, хоч я і не брав цього близько до серця. Одначе кілька днів по тому в щоденнику й далі писалося, що я не з’явився. А в кінці було написано, що я пішов назавжди, що я звільнився і зник без жодних пояснень. Тоді я все втямив. Я зробив усе достоту так, як було написано в щоденнику. Я пішов тією ж дорогою, що була описана в щоденнику, і зробив це саме в такий спосіб. Я звільнився з роботи і, без жодного слова, зник у безвісті. Ось так усе і скінчилося.
— І ви з нею більше не зустрічалися?
— Ні.
— Але ж це безглуздя.
— Відверто кажучи, я гадав, що колись, у якийсь спосіб, вона дасть мені зрозуміти, яким мав бути наступний крок. Я сподівався, що у неї все під контролем і одного дня ми знову возз’єднаємось. Безперечно, після тієї останньої сторінки в щоденнику мала бути і наступна, вона її напише, а я прочитаю. Я вбив собі в голову, що треба лише почекати, а вона про все подбає. Але ж ні, усе сталося не так, як гадалося.