— І вона більше не давала про себе знати?
— Ні.
— Можливо, вона шукала вас, але не знайшла.
Чоловік усміхнувся.
— Може, й так.
— Як це «може»? Хіба ви не лишили для неї по собі якийсь слід, щось таке, за допомогою чого дівчина могла б вас знайти?
— Не знаю. Може, лише одно, багато років по тому. Якось я дещо для неї залишив з моїх речей в єдиному місці, куди б вона могла приїхати, шукаючи мене.
— І що ж ви їй залишили?
— Усе своє життя, — відповів чоловік.
— Тобто?
— Ні, це надто довго пояснювати.
— То поясніть.
Чоловік простягнув руку і на мить доторкнувся нею жінчиного обличчя, а потім поклав її на стіл, на руки нової знайомої.
— Справді, то дуже довга історія, не змушуйте мене розповідати її.
Жінчині руки лежали непорушно в його долонях.
— Може, вона не була справжньою жінкою вашого життя. Знаєте, ймовірно, то була лише примхлива дурепа, яка до того ж приховувала свою фригідність.
— Ні, вона зовсім не була такою.
Потім він сказав, що вона, безсумнівно, була жінкою його життя.
— І чому ж?
— Бо була поганою. Вона була божевільна, зла і геть неправильна. Ця жінка була справжньою, якщо ви розумієте, про що я. Вона — дорога, сповнена безглуздих поворотів, що йшла у відкрите поле і навіть не замислювалась, чи судилося їй повернутися. Вона навіть не знала, куди йде її путь.
Він на мить замовк.
— Вона була однією з тих доріг, на якій хочеш загинути.
Вони сиділи, тримаючись за руки, і чоловік розповідав щось про себе. Про щось, що йшло з глибин, з найпотаємніших куточків його єства.
— Справа в тому, що в мене ніколи не було іншого вибору, окрім як бути гарним хлопчиком. Я усвідомив, що в цьому полягає шлях до порятунку себе.
Здавалось, він шукав щось очима в повітрі.
— Але, може, це й неправильно, — промовила жінка.
Вона витягла свою руку з його долоні. Заправила прядку на потилицю. Їй було ніяково через усе це. Їй подобалося, але вона почувалася спантеличеною. У тиші з радіо лунали звуки повільної музики. Вона цілком серйозно подумала, а чи не запросити чоловіка на танець. Щоб утриматися від спокуси, вона спитала перше, що спало на думку.
— Ви якось дивно говорите, тобто, з дивним акцентом.
— Я довго жив у Англії, тож у вимові залишився певний СЛІД.
— Ви знаєте англійську?
— Так, я її вивчив.
— У кінці війни, я чула, як нею говорили солдати, американські солдати. Вони мені страшенно подобались.
— То гарна мова.
— А скажіть-но мені щось англійською.
— Що вам сказати?
— Обирайте самі. Що схочете.
— Its great to be here.[16]
— Як гарно. Повторіть ще.
— So nice, you are so nice, and its so great to be here with you.[17]Жінка всміхнулася, взяла келих і відпила ковток вина.
— А ви схожі на справжнього американця. Скажіть, скажіть мені ще щось.
Чоловік усміхнувся і похитав головою на знак незгоди.
— Ну ж бо, скажіть ще щось, ще однісінький раз і все.
— Не знаю, — відповів. Потім промовив: — «Let me kiss you and hold you in my arms». Це рядок з однієї пісні, що була дуже популярною в Англії відразу по війні.
— Про що в ньому говориться?
— Що це — гарне місце і тут почуваєшся добре.
Жінка всміхнулась. Вираз її обличчя став серйозним. Але не надто.
— Ні, скажіть, що ці слова означають насправді.
Чоловік на мить замислився. Потім промовив.
— «Дозволь себе поцілувати і стиснути в обіймах».
Він сказав це спокійно, проте, дивлячись просто в її очі.
Жінка всміхнулася й інстинктивно відкинулася на спинку стільця.
Потім звела очі на вікно. Потім знову поглянула на чоловіка й усміхнулася йому.
— Ви не покуштували фруктів.
— А й справді.
— Може, тоді саме час випити по склянці лікеру, як гадаєте?
— Так, залюбки. Звісно.
— Отже, по чарці лікеру.
Вона звелася на ноги і пішла до барної стійки. Жінка залишила фартух на столі. На ходу вона швидким жестом розгладила спідницю на стегнах. Ніяк не могла дати раду власним думкам.
Жінка взяла з бару пляшку без етикетки і два маленьких келихи. Лікер був прозорим. Вона налила потроху в келихи. Потім звела очі на чоловіка.
— Знаєте, а ми робимо ґраппу самі. За нашим незмінним рецептом.