Потім відповіла, що ненавидить Перегони. Роздратовано.
— Не можна все ненавидіти, — врешті промовив чоловік.
Дівчина звела очі й поглянула на нього так, ніби щойно помітила його присутність.
— Що ви кажете?
— Нічого, лише кажу, що не можна все ненавидіти.
Дівчина опустила очі. Їй уже було нецікаво. Чи незрозуміло.
Чоловік хотів сказати ще щось, але зарадити було важко, адже сум молодих людей завжди такий невтішний, а причина їхніх страждань — незбагненна.
Потім удалині почувся гуркіт автомобіля.
— Хтось їде сюди, — промовив він.
З боку Перегонів у бік бензозаправки на великій швидкості дорогою наближались вогні автомобіля.
Дівчина озирнулася, щоб поглянути хто там. Вона примружила очі, бо крізь сльози було погано видно.
— Певно, що ця автівка їде з Перегонів, — промовив чоловік.
Швидко наближаючись, два вогники фар видавалися парою зміїних очей, що повзла в нічній пітьмі.
— Біжи і поквапся, адже їм, певно, потрібне паливо.
Дівчина підвелася і побачила, як машина влетіла на залляту світлом бензозаправку і різко загальмувала біля колонки. Тож вона схопила черевички і, тримаючи їх у руках, побігла узбіччям дороги, мимохідь поправляючи зачіску. Вона пробігла вже кілька метрів, аж тоді спинилася. Помахала хустинкою.
— Не зважай, біжи, — прокричав чоловік.
Він здалеку зауважив, що то був чудовий сріблястий «Ягуар». А на капоті, червоним, був намальований дуже гарний номер — 111. І подумав, що хоч би той номер був дівчині на щастя. Він побачив, як вона підійшла до колонки. За мить дверцята відчинилися, і з машини вийшло двоє пілотів. Звідси, здалеку, вони видавалися чепурними, як паничі. «А хтозна, — подумав чоловік, — може, навіть вистачить і одного доречного слова, і дівчина вже не думатиме, що життя таке мерзенне. Проте ніколи не можна сказати, коли люди мають бажання говорити правильні слова».
Він кинув останній погляд на бензоколонку, а потім розвернувся й пішов у темінь. Дорога йшла прямо, зникаючи в цілковитому мороці. Чоловік почав рахувати свої кроки і, дорахувавши до 111, почав спочатку. Він робив це для дівчинки. Іноді такі хитрощі спрацьовували.
Чоловік помер чотири роки по тому, на узбіччі автостради в Південній Америці. Це був один із тих шляхів, що простягаються у безвість на сотні кілометрів без жодного вигину. Одна з тих доріг, про які насправді ніхто не знає, куди вони йдуть і де беруть свій початок. Позаяк чоловік жив тим, і саме там зупинилося його серце.
Епілог
Єлизавета Селер, удова Зарубіна, як і обіцяла, багато років шукала побудовану в невідомості автотрасу з вісімнадцятьма поворотами, яка, ймовірно, ніколи не була в ужитку. Вона вивчила кожний її сантиметр напам’ять і могла її відтворити з голови будь-де і будь-коли: у вільний час жінка часто малювала її на форзаці непотрібних книг чи на останніх сторінках тих, що залишилися недочитаними.
Зарубіна володіла нечуваним статком, хоч тринькати його на дивні речі не було найбільшим із її недоліків. Коли жінка підписувала чеки для своїх прислужників, що в усіх куточках світу витрачали час на пошуки інформації про загублену трасу, то полюбляла робити це під пильним оком своїх розлючених фінансових радників. Якось один із них, голландець, попрохав у неї дозволу порахувати всі кошти, що вона витратила на фінансування незвичних пошуків.
— Ви маєте такий дозвіл, — промовила Єлизавета Селер.
Голландець відкрив течку і назвав досить солідну суму.
Єлизавета Селер і оком не змигнула. Лишень попрохала голландця підрахувати, скільки ще часу вона зможе продовжувати пошуки, перш ніж зубожіє.
— Але ж справа не в цьому, — заперечив голландець.
— Прошу, обмежтеся підрахунком.
Виявилося, що коштів стане приблизно на сто вісімдесят два роки пошуків.
— Ми знайдемо її раніше, — впевнено мовила Єлизавета.
Єлизавета анітрохи не сумнівалася, що автотраса дійсно існує. Вона досить добре знала Ультімо і його світ, щоб зрозуміти, що такі люди мають терпіння мурахи і рішучість хижого птаха. В їхніх генах немає такої розкоші, як сумнів, і протягом поколінь ніхто з них навіть не припускав, що існує інше життя, окрім життя самітника і безумства в самотності. З такими нахилами, за умови, що маєш на своєму боці талан і щастя триматися на плаву, обов’язково досягнеш того, чого прагнеш. Відколи Флоренс віддала їй згорнений увосьмеро папірець, Єлизавета була переконана, що то було не швидкоплинне хлопчаче захоплення, а виважене рішення дорослого чоловіка. Люди, яким ставало терпіння століттями орати землю, з року в рік, не сумніваючись у вірності природи, ніколи не мріятимуть створити щось задля одного лишень задоволення це створити, чи через непритаманну їм слабкість до гри уяви. Вона була певна — Ультімо спочатку створив трасу, а потім її змалював. Була вона певна і ще де в чому: він змалював трасу для неї.