Тож усе, що необхідно було робити, — це бути терплячою і шукати. Спочатку вона шукала в США, оскільки це видавалось найбільш закономірним. Потім відправила своїх людей до Європи і Південної Америки. Одного року, натхненна своїм невиправним романтизмом, вона навіть відправила посланців у Росію. Уряди-годи жінці приходили детальні звіти про дивні, безглузді, напівзруйновані траси, про які геть забули чи не зазначили на картах запустілих околиць великих міст. Вона ретельно, навіть з цікавістю вивчала кожен звіт. І дізналася, що, як це часто буває, якщо хтось має навіжену, але разом з тим геніальну уяву, то по світу завжди знайдеться чимало таких самих диваків. Навіть можна було знайти такого, який уже втілив у життя щось подібне чи навіть химерніше. Доповідали, що в Колумбії знайшли трасу, якою ще їздив Нуволарі.[18] А сьогодні вона, затоплена штучним озером, віднайшла спокій під двадцятьма метрами води, заселеної рибами. Тож жінка, задля розваги, відправила під воду водолазів, щоб вони огледіли й перемалювали трасу. Та на ній не було вісімнадцяти вигинів, і, порівняно з малюнком Ультімо, то були дитячі забавки.
— Залиште її під водою, — наказала Єлизавета.
Одначе пошуки вона вела не як несамовито одержимий колекціонер, а як терплячий і незворушний ремісник, що має за мету зібрати зі скалок розбитий глечик. Їй не було куди поспішати і не було конкурентів, тож вона отримувала задоволення від самих пошуків. У такий спосіб жінка знову була поруч з Ультімо, і це єдина річ, яку залишила їй на останок доля. Можливо, хтось інший обурився б і, поступившись спокусі, заспокоївся на досягненні будь-якого результату, а не проводив би безпідставні, тривалі й безрезультатні пошуки. Проте Єлизаветі і на мить не спадало на думку, що, може, значно легше було б знайти, власне, Ультімо, аніж його трасу. Колись, багато років тому, вона написала в щоденнику те, чого чекала від нього, і він скорився. Тепер прийшла її черга. У неї був лише малюнок, тому їй необхідно було зробити лише те, до чого він спонукав. Якщо, врешті, люди так і не зустрінуться — це не має значення. Головне — не зрадити.
Єлизавета Селер шукала заповітну трасу дев’ятнадцять років, три місяці і дванадцять днів. Потім з Англії прийшла телеграма, у якій сповіщалося, що посеред боліт маленького містечка Сіннінґтон, яке знаходиться в графстві Йоркшир, знайдено трасу, яка достоту відповідає малюнку, що їм надала Єлизавета. До телеграми додавалися знімки з повітря. Єлизавета на них навіть не глянула. Вона вилетіла того ж дня, маючи при собі сім дорожніх валіз, трійко слуг, крім того, її супроводжували красуня на ім’я Аврора і хлопець-єгиптянин. Гувернантці зі свого заміського маєтку вона сказала, що від’їжджає і не знає, коли повернеться. Проте приказала, щоб щодня у вазах стояли свіжі квіти, а зі стежок у садку змітали сухе листя. Жінка поїхала, не озираючись. Єлизавета мала шістдесят сім років, і, хоч протягом усіх цих років жінка пережила багато подій, вона ніколи не хворіла.
Агентом в Англії був худий-худющий чоловічок на ймення Штраус. У молодості, відразу по війні, разом із досить привабливим і не надто проникливим шкільним товаришем, він заснував детективну агенцію. Проте після кількох років співпраці товариш, прихопивши дві найменш корисні для фірми речі — сейф і секретарку, чкурнув світ за очі. Тож наразі на дверях фірми красувалася лише її назва — «Штраус».
У Англії автомобільних трас — хмара-хмарою, адже суворі обмеження швидкості завжди відбивали охоту ганяти вулицями. Пану Штраусу довелося об’їздити всю країну, зустрічаючись з надзвичайно дивакуватими особистостями і витримуючи нескінченні доповіді про автотраси, в яких він анічогісінько не тямив. Кермувати він не вмів, а в автівках його зазвичай вивертало.
Хай там як, та, задля економії часу, він почав наперед уточнювати, що його цікавлять лише траси з вісімнадцятьма поворотами.
— Ви плутаєте перегони з гольфом, — сказав йому якось один водій-шотландець, на вигляд — явний гей. — У гольфі ямки, а не повороти, — додав він.
Деякими трасами ще користувалися, перетворивши їх на майданчики для паркування чи сміттєзвалища. Часто від колишніх трас лишалася лише згадка, а на її місці височіли будівлі, ущент заселені заїжджими робітниками і замурзаними дітлахами. Проте пан Штраус навіть непотрібну інформацію занотовував і відправляв у детальних звітах на римську адресу Єлизавети Селер. З Єлизаветою він ніколи не розмовляв і не зустрічався особисто, і не мав навіть найменшого уявлення, чому ця російська пані так наполегливо бажає знайти автомобільну трасу. Оскільки пан Штраус мав куценьку уяву, він вирішив, що ексцентрична мільярдерка просто має намір вкладати гроші в автомобільні перегони. Одного вечора, коли пан Штраус був трішки п’яненький, він уявив себе митцем, може навіть авангардним, що вирізьблює автотраси, немов статуї. Хоч він напевне не знав, що означає слово «авангардний».