У Сіннінґтон пан Штраус приїхав цілком випадково, послухавшись на перший погляд безглуздої поради одного таксиста з Ліверпуля. Таксист виявився напрочуд балакучим і дуже хотів дізнатися, який у пана Штрауса фах.
— У мене власна детективна агенція, — відповів Штраус.
— Неймовірно, ви шукаєте вбивцю?
— Ні, автотрасу.
Виявилося, що під час війни таксист був льотчиком. Одного дня, через ностальгічні почуття, притаманні будь-якому чоловікові, він повернувся на аеродром, з якого стільки разів злітав його літак і де він був героєм, а не нікчемою. Злітна смуга ще збереглася, але все інше — змінилося. З неї зробили щось нісенітне, хоч її обриси і нагадували автотрасу. Пан Штраус об’їздив уздовж і впоперек усе Об’єднане Королівство і вже не знав що ще вигадати, щоб виправдати витратні чеки, які він регулярно відсилав до Італії. Тож він попросив дати назву тієї місцини.
Коли він приїхав до Сіннінґтона, йшов дощ і віяв нещадний північний вітер. Пан Штраус зійшов на невеличкий пагорб і озирнувся навколо. Зрозуміти можна було небагато, але те, що тут є траса, — то було видно поза всіляким сумнівом. Чоловік спитав у містечку, чи щось відомо про це місце. Люди в тій місцевості плескати язиками не полюбляли, а тому його неминуче почали вважати поліцейським нишпоркою. Хоч хтось таки прохопився, що багато років тому тут дійсно жив якийсь псих, що купив аеродром і переробив його на щось інше. Штраус спитав, чи пам’ятають вони, як звали того ненормального. Хтось розповів, що той був італійцем.
— Його звали Прімо, чи якось так, — сказав непевно добродій.
Єлизавета Селер вийшла з авто й пішки пішла до невеличкого пагорба, з якого можна було хоч щось розгледіти. Вона дозволила себе супроводжувати лише панові Штраусу і місцевому інженеру, у якого було дуже гарне прізвище — Блум.[19] Надворі було тепло. Жінка йшла, не підводячи очей, адже не хотіла позбавити себе несподіванки. Значних сподівань на чергову знахідку вона не покладала, хоч була певна, що перед нею зараз той самий виднокрай, який бачили багато років тому очі Ультімо. Це вже було гарним початком.
Вони піднялися на пагорб і обернулися обличчям до рівнини. Кілька хвилин стояли в тиші. Потім заговорив інженер Блум, доповідаючи те, що було йому відомо.
— Ґрунти в цьому місці багнисті. Треба бути йолопом, щоб зважитись тут хоч щось будувати.
Єлизавета втрималась від коментарів. Інженер вів далі:
— З часом вода затопила добрячу частину місцевості. Дорога, що там унизу йде до лісу й обриси якої ще можна побачити, була вимощена цеглою. Там від неї ще дещо лишилось. А от місця, де земля була утоптаною, усі затягло багнюкою.
Потім він показав на невеличкий пагорб, на якому ще виднілися нечіткі обриси дороги.
— Деякі деталі траси видаються відверто неймовірними. Цей пагорб створено штучно, а утримується він за допомогою дерев’яного каркасу. Він хисткий, але купи ще тримається.
Штраус виступив уперед. Хотів висловитись.
— Мене переконав саме цей маленький пагорб, адже він тотожний з тим, що зображений на малюнку, і можете мені повірити — небагато знайдеться автотрас з такими звишеннями.
Єлизавета кивнула, погоджуючись. Потім тихенько пробурмотіла щось нерозбірливе.
— Перепрошую? — перепитав інженер.
— Продовжуйте, — відповіла жінка, й далі пильно вдивляючись у рівнину.
Інженер розповів, що кілька поворотів видалися вгору, і великі відрізки шляху простягаються під водою, хоч їх достатньо легко вирізнити. Блум указав на широку, ледь помітну білу смугу повороту і пояснив, що її було вкрито камінням і гравієм, і що такою технологією користувалися ще в двадцятих роках. Так запобігали куряві. Він зауважив, що з суто технічного боку цілком ймовірно, що ця траса не придатна для керування. Вона не має природного ритму, крім того, на ній занадто багато поворотів, а деякі відрізки шляху є відверто вбивчими.