— Це не просто дорога, це — життєвий шлях, — промовилась вона.
Проте пан Штраус не мав ані розвиненої фантазії, ані достатньої віри в життя, щоб мати змогу зробити хоч якийсь умовивід з її слів.
— Життєвий шлях? — перепитав він.
Єлизавета мало не піддалася спокусі розповісти всю історію від початку до самісінького кінця, нічого не приховуючи. Її вабила підступна можливість зворушити душу цього домашнього чоловічка, показавши йому, якою несамовитою буває пристрасть і яка непроста доля може випасти людині. Проте вона тієї ж миті пожалкувала про свою самовпевненість і нагадала собі, що всі закохані вважають своє кохання неповторним, хоч насправді жодне з них неповторним не є. Це було тяжко, але вона втрималась.
— Чи я вам ніколи не казала, що ви викапана Глорія Свенсон?[20] — спитала натомість жінка.
7 травня 1969 року під час сніданку за столом з’явився інженер Блум і якось навіть трохи гірко сповістив, що автотраса готова. Єлизавета Селер сиділа за столом і намазувала тост маслом. Потім, поклавши ножа, поглянула на інженера. Вона навіть відчула ніжність до цього чоловіка, адже він гарував, як віл, задля того, щоб збудувати щось, про призначення чого він і гадки не мав.
— Я маю перед вами вибачитись, інженере Блум.
Інженер ледь помітно вклонився.
— Іноді я була з вами несправедливо грубою. І хоч я не можу сказати, що мені через це прикро, проте то було з мого боку абсолютно безпідставне легкодумство. Хоч я мала б вам виказати щиру подяку.
Інженер знову вклонився.
— Ви ось-ось подаруєте мені один із найщасливіших днів мого життя.
Потім жінка подумала, що висловилась не зовсім чітко, і додала:
— Хоча, про мене, то слово «подаруєте» тут не зовсім доречне.
День пройшов так само, як і будь-який інший. Надвечір жінка зачинилася у своїй невеличкій залі і витягла з сумки старий, потертий щоденник у шкіряній палітурці. Сторінки в ньому вже не трималися купи і коли-не-коли випадали, тому жінка терпляче складала їх на місце. Потім вона почала перечитувати те, що в ньому було написано, від початку і до кінця. Неквапливо. Дочитавши до останньої сторінки, вона закрила щоденник і довго нерухомо сиділа в нічній тиші, розмірковуючи. Потім підійшла до секретера і, розгорнувши щоденника на першій же незаповненій сторінці, почала писати. Вона писала багато годин, не відриваючи руки, нічого не закреслюючи і не виправляючи, просто так, як їй лягало на серце. «Як же давно я хотіла записати цю історію», — подумала вона. Коли на її очі спала приємна втома, уже пробило другу ночі. Єлизавета дописала останній рядок, а потім, усміхаючись, закрила щоденник і пішла знову ховати його в сумку. Вона заснула просто в кріслі, навіть не перевдягнувшись. Коли перші світанкові промені розбудили її, вона вирішила зробити все тихо, щоб ненароком не розбудити парочку, що спочивала в її ліжку. Жінка вмилася, зробила макіяж і вдягла елегантний костюм, що саме для цієї нагоди захопила з дому. Костюм був чоловічого крою, та по-іншому й бути не могло з огляду на те, що вона хотіла в ньому зробити. Але йому не бракувало ані притаманної вечірньому вбранню сміливості, ані розкішності. Єлизавета безшумно зійшла до їдальні і замовила каву з молоком, сказавши, що нічого більше не подужає. У їдальні, крім неї, сиділо лише двійко французів, що теревенили про надумані переваги англійського варення. Вийшовши з готелю, жінка побачила Штрауса, що вже чекав на неї. Голова його аж масніла від брильянтину. Єлизаветі спало на гадку, що зараз він схожий на Глорію Свенсон, якій щойно перевернули на голову миску з желе.
Єлизавета мала стільки часу, щоб приготуватись до цього дня, що не пропустила жодної дрібнички. Звичайно, вона не збиралася сідати за кермо особисто, але й думка залучити до справи свого шофера видавалася їй теж недоречною. Жінка навіть мала намір запросити справжнього гоночного пілота, але відразу ж уявила його коментарі щодо незвичайності траси. Врешті, вона зупинилася на пілоті-випробувачі. Єлизавета хотіла, щоб він був молодий і, якщо можна, гарний. Штраус для неї такого знайшов. Що ж стосується авто, то жінка знала, що для цієї справи абияка автівка не годиться. Сучасні автівки вона забракувала інстинктивно, вважаючи, що, з точки зору так би мовити стилістичної, для цієї справи вони дещо недоладні. Єлизавета намагалася пригадати, чи не виказував Ультімо якихось особливих уподобань щодо марки машин. Але ж насправді Ультімо машин майже не помічав, уважаючи їх неодмінним наслідком краси доріг. Врешті, вона обрала «Ягуар ХК-120». Це була чудова двомісна автівка з відкидним верхом, яку вона купила ще в 1950-му. У той час у ній знову завирувало життя, а тому серед усіх нісенітниць, що вона жадала спробувати, була й участь у перегонах для відчайдухів, що проводилися в Італії і називалися «Міллє Мілья». У них могли брати участь як професіональні гонщики, так і аматори. Перегони протягом усіх днів змагань відбувалися на звичайних шляхах. Вона купила «Ягуар» й обрала собі в напарники вдівця-росіянина, що колись був спортсменом. Врешті, їй так сподобались перегони, що вона залишила на згадку автівку, що пройшла такі змагання. Машина була сріблястого кольору. А на капоті і дверцятах червоною фарбою був намальований номер 111. Раптом жінці здалося, що це саме та автівка, яка потрібна для ультімової автотраси. Поки на будмайданчику ще вирувала робота, вона наказала переправити її морем з Італії. Єлизавета знову побачила її, прекрасну і сяючу, там, на старті траси. А за кермом сидів пілот-випробувач. Автівка стояла на своїх чотирьох колесах, убраних у блискучу гуму. «Яка чарівна», — подумала Єлизавета.
20