Жінка наказала Блуму і Штраусу забратися геть, а сама попростувала до «Ягуара». Не мало бути жодного свідка, жодного глядача — у цьому вона була переконана. Єлизавета кивнула водієві, що сяде в машину самостійно, і вмостилася на пасажирське місце, укрите червоною шкірою. Вона зачинила дверцята, зроблені за ретельною англійською технологією, насолоджуючись їх механічним клацанням, і обернулася до пілота:
— Чудова днина, чи не так?
— І не схоже, що ми в Англії.
— Хлопче, а ти звідки?
— З Франції. З Міді.
— Гарні місця.
— Так, пані.
Єлизавета пильно глянула на молодика. Вона відчула вдячність Штраусу. Адже випробувач, якого він знайшов для неї, виявився ще й нівроку.
— Ви випробувач?
— Так, пані.
— Що то за професія?
Молодик знизав плечима.
— Така, як і будь-яка інша.
— Розумію, але що саме роблять випробувачі?
— Фактично, ми кермуємо машиною, аж поки вона не віддасть Богові душу. Проїжджаємо тисячі кілометрів, уважно стежачи за всім, що з нею відбувається. Щойно вона непоправно ламається — нашу роботу зроблено.
— Щось не надто захопливо.
— Це з якого боку підійти. На заводі гірше.
— Певна річ.
Посеред тієї пустки було чутно лише їхні голоси. Здавалось, ніби вони в безлюдному храмі просто неба.
— Хлопчику, ти знаєш, для чого ми тут?
— Гадаю, що так.
— Ану розкажи в кількох словах.
— Рушаємо і катаємось. Зупиняємось, коли ви захочете.
— Пречудово. Ти вже випробовував трасу?
— Зробив кілька кіл. Але вона не схожа на автотрасу.
— Невже?
— Радше на якийсь малюнок. Неначе хтось мав намір намалювати щось посеред рівнини.
— Саме так.
— А ви бува не знаєте, хто це зробив і навіщо?
Єлизавета Селер на мить завагалася. Поглянула хлопцю в очі. Вони були чорні; і губи в нього були гарні. Прикро, що було вже надто пізно.
— Не знаю, — відповіла жінка.
Потім хлопець спитав, чи вони просто проїдуть трасою, чи жінка бажає промчати нею швидко-швидко, як на справжніх перегонах.
— Їдь якнайшвидше і зупинися лише тоді, як накажу.
Він кивнув на знак згоди. А потім додав ще дещо:
— Я маю вас попередити, що траса дуже небезпечна, особливо на великій швидкості.
— Якби я хотіла спокою, то лишилася б удома і складала ориґамі.
— Гаразд. Їдьмо.
— Постривай. Лише хвильку.
Єлизавета Селер заплющила очі. Вона спробувала уявити Ультімо за кермом автівки на старті омріяної ним траси таким, яким бачила його колись багато років тому. Лише двигун автомобіля шаленіє в тиші рівнин. Жодної живої душі навколо, жодного свідка. Він на самоті з вісімнадцятьма поворотами — квінтесенцією всього життя.