«Бувай, Ультімо, — подумала вона. — Мені знадобилося трохи часу, та ось я тут. Я зрозуміла. Я вивчила всю трасу напам’ять. Я могла б повторити кожну примітку, що ти написав на цій трасі, кожен її вигин. Усе буде гаразд, я загублюся у твоєму житті, як ти й хотів. Сонячно. І помилки бути не може».
Жінка розплющила очі.
— Ось тепер — рушаймо, — скомандувала вона.
Як такої підготовки до старту не було, та і, власне, самого старту теж. Автівка просто помчала з такою швидкістю, на якій широке дорожнє полотно стає завширшки з напружений нерв, що натягнули просто поміж її колесами. У ту хвилину, коли прямий відрізок дороги залишився позаду, Єлизавета подумала, що зараз, ледь почавшись, усе вже скінчиться, і вони розлетяться на друзки посеред поля, немов шалена куля. Вона вже завмерла, коли автівка дивовижним чином увійшла в різкий і довгий поворот ліворуч. Машина влетіла в поворот, і жінка насилу зрозуміла, що зараз вони підіймаються по самісінькому дну літери «U» імені Ультімо, по тій, що Флоренс написала червоною барвою на картонній коробці, де зберігалися синові секрети. Хоча насправді Єлизавета уявляла щось набагато простіше. Вона немов отримувала інтелектуальну насолоду від того, що реальний об’єкт на трасі точно збігається зі своїм описом. Про швидкість вона не думала. Наразі все видавалося блискавичним, швидким і жорстоким, розпаленим і небезпечним. Думок не було, лише хвилювання. Навіть не переводячи подих, вона входила з одного повороту в інший, розуміючи, що не читає життя Ультімо, а проживає його в скаженому темпі. Усе на цьому шляху було їй знайоме, але машина рухалась швидше за її розум, і автівка до кожного повороту долітала першою, тож кожен з них був для жінки несподіванкою, ніби хто бив її різкою по самісінькому серцю. Ось Єлизавета, неначе у шаленому танго, здійнялася крутими стежками Колле Тарсо, потім, ошелешена, спустилася шиєю найвродливішої у світі жінки і проїхала по нечіткій зморшці на лобі старого математика, що шукав правди про свого сина. Раптом вона опинилася в канаві Пассабене, вилітаючи з якої кричала з усієї сили, і, врешті, розуміла, яким же все-таки треба бути холоднокровним, щоб горланити своє ім’я, коли земля підкидає тебе аж до неба. За мить Єлизавета перепочила, їдучи довгою прямою дорогою, що вела Ультімо в лікарню до батька, і яка насправді, на якусь мить, подарувала жінці відчуття, що відтепер усе під контролем. І ось їй знову перехопило подих від м’яких, видовжених і звивистих обрисів виделки, яку Ультімо врятував від лиха відступу. Це був єдиний поворот, що охоплював воєнні роки. Вона промчала крізь спинки тваринок, посмішку на усміхнених вустах, сонце, що сідало. Вона стала заворотом річки і слідом на подушці, а ще стала жінкою, що ховалася в першому автомобілі, який цей малесенький хлопчик побачив у житті.
Вона знову підійнялась корабельним кілем, хребтом американського місяця, побувала у випуклості напнутого вітрила на Таміджі.[21] Вона була пострілом і кулею, що летіла на скаженій швидкості, аж поки не опинилася перед поворотом, який на малюнку був підписаний одним-єдиним словом: «Єлизавета». Вона так часто питала себе, що ж вона має спільного з таким розміреним і банальним вигином дороги. Вона відкрила очі саме вчасно, щоб відчути, що падає на спинку сидіння в той час, як автівка м’яко підіймається нагору і, вишпурнута відцентровою силою, спритно обертає загумовані колеса в параболічному стрибку. Єлизавета відчула себе невагомою і раптом усвідомила, що вона летить, відірвавшись від землі. Дихання завмирало. Проте вона, усміхаючись, тихо промовила:
— Ох і засранець!
Потім Єлизавета відчула, як з немислимою в реальному житті легкістю вигини дороги розчиняються, перетворюючись на пряму лінію, з якої почався їхній шлях. Ще мить, і ось вона знову в подиху Ультімо, що здригається від ударів тюремників, поміж полонених на злітній смузі, де все почалося спочатку. Вона не ворушилась. Вона дозволила скерувати машину у лихо ще раз, аби потім вона віднайшла спокій у вигинах літери «U», намальованої червоною фарбою на картонній коробці.
Автомобіль продовжував мчати трасою так довго, що ніколи не зміг би полічити жоден годинник. Єлизавета не рахувала, скільки разів бачила перед собою фінішну пряму, але зрозуміла, що поволі-поволі те, що Ультімо намагався розтлумачити їй багато разів, ставало реальністю. Вона відчувала, як поступово кожен вигин дороги розчиняється, набуваючи нелогічної впорядкованості однієї фігури, і побачила подумки коло, якого не існувало ні для кого, окрім неї. На межі швидкості вона віднайшла досконалість простого кільця. Єлизавета подумала про безкінечний хаос будь-чийого життя і витончене вміння речей виражати його в одній довершеній фігурі. І жінка зрозуміла, що саме так зворушує нас у книжках, у дитячих поглядах і в самотніх деревах посеред степу. Усвідомивши, що їй відкрилася таємниця того малюнка, Єлизавета заплющила очі і, побачивши очі Ультімо, усміхнулася. Потім поклала долоню на руку хлопця, що кермував автомобілем. Машина почала вповільнювати хід, немов раптово вимкнулася незнана сила, що штовхала її вперед. Автівка за інерцією пройшла ще два вигини дороги, які, повернувши свою колишню повільність, знову перетворилися на звичайні повороти. Виїхавши на пряму ділянку шляху, машина зупинилася.