Хлопець вимкнув мотор.
Знову запанувала тиша, що здавалася зниклою без вороття. Єлизавета поправила костюм, що скуйовдився від вітру і швидкості.
— Молодець, — промовила вона.
— Дякую.
— Ти дуже гарний водій.
Жінка вийшла з «Ягуара» і попростувала до двох чоловіків, що чекали її на пагорбі. Вона раптом здалася втомленою і безвольною. Єлизавета й сама це відчувала, але хотіла показати себе іншою, такою, якою не була насправді. Захоплена власними думками, вона повільно підіймалася пагорбом. Уперше в житті в неї з’явилося бажання стиснути Ультімо у своїх обіймах, торкатися його і відчувати його тіло. «Мені до всього байдуже, це єдине, чого я бажаю, — подумала. — Хочу те, що втратила без вороття, — промовила вона сама до себе».
Наблизившись до інженера Блума, Єлизавета навіть не зупинилась. Не вповільнюючи кроку, вона кивнула в бік автомобільної траси і коротко промовила рішучим тоном:
— Знищить її.
За минулі півроку інженер Блум змінився.
— Як забажаєте, пані, — відповів він.
Єлизавета Селер померла одинадцять років по тому на березі озера у Швейцарії. Це було одне з тих озер, що, немов оздоба, викреслене з хірургічною точністю на тілі землі. Озер, про які ніхто не знає, несуть вони спокій чи страждання. Оскільки Єлизавета жила тим, саме там зупинилося її серце.
Примітки
Можливо, для найбільш цікавих і уважних читачів мені варто дещо розтлумачити: у цьому романі, втім, як і в усіх інших моїх книжках, історичні відомості майже завжди є достовірними чи, принаймні, такими мають бути, хоч уживаються з деякими фантастичними варіаціями, які мені деінде подобалось вплітати. Так, історія з «Італою» загалом правдива, а ось пан Ґардіні — збірний образ багатьох перших автовинахідників, а отже, є персонажем вигаданим. В «Увертюрі» мова йде про перегони, що насправді відбувалися, хоч у них включено багато епізодів, які пізніше допомогли створити з цих перегонів легенду. Що ж стосується битви при Капоретто, то тут мені не довелося нічого вигадувати, позаяк дійсність перевершила будь-яку фантазію. Військової бази в Сіннінґтоні насправді не існувало, проте існували сотні подібних баз у інших місцях, що в повоєнні часи дійсно перетворювались на траси для автомобільних перегонів. У компанії «Стейнвей і сини» дійсно вважали, що фортеп’яно потіснять з гри механічні піаніно, і яскраво продемонстрували, що викладачі музики насправді можуть їздити до покупців, даючи безкоштовні уроки, проте я не цілком певен у тому, що вони робили це саме в той час і в такий спосіб, як написано в книзі. Я міг би продовжувати далі, та для мене важливо, щоб ви зрозуміли, що Історія, описана на сторінках цієї книги, дещо менш правдоподібна, аніж ті, що ви можете бачити на «History Channel», але є набагато реальнішою за ту, що ви можете прочитати у «Ста роках самотності» (3 іншого боку, межі між історичною правдою і вигадкою іноді набувають сюрреалістичних обрисів. Коли я писав свій твір «Шовк», назву населеного пункту, де жили головні герої, я вигадав, об’єднавши дві назви, що знайшов у атласі. Вийшло «Lavilledieu». За кілька років я отримав листа від одного священика з півдня Франції. З містечка під назвою Lavilledieu. У ньому йшлося про те, як у їхній місцевості в XIX столітті розводили тутових шовкопрядів. Він навіть запрошував мене урочисто відкрити місцеву публічну бібліотеку. Я, безперечно, прийняв запрошення. І в мене лишилися гарні згадки про той чудовий день. А ще одна моя читачка з Англії впізнала в одному з персонажів мого роману «Океано Маре» свою сестру, що багато років тому зникла безвісти. Жінка була переконана, що я був знайомий з її сестрою і саме про неї написав у своїй книзі. Питалася, чи не міг би я допомогти їй відшукати загублену сестру. Але ж писати відповіді на листи в даному випадку можна тижнями.)