я знайшов свого брата на ліжку, серед інших, у каплиці, він подивився на мене так, наче я був якимсь далеким маревом, я пробував говорити до нього, але він не відповідав, я не міг зрозуміти, упізнає він мене чи ні, я нахилився до нього, я просив його відгукнутися, я благав його сказати хоч слово, очі в нього були широко розплющені, він дихав зовсім повільно, то була наче довга-предовга агонія, я стояв коло нього, схилившись, аж раптом він сказав: «Прошу тебе», тихесенько, з якимось надлюдським зусиллям, голосом, що долинав, немовби з потойбіччя, з пекла, то був наче й не його голос, мій брат мав голос, як дзвіночок, і коли говорив, здавалось, ніби він сміється, але тепер то був уже зовсім інакший голос, він мовив тихо-тихо: «Прошу тебе», минуло трохи часу, й аж тоді він доказав: «Убий мене», в очах у нього не було ніякого виразу, нічого, то були наче й не його очі, тіло геть недвижне, тільки оте повільне дихання, що підносилося й опадало
я сказав йому, що заберу його звідти, що все скінчилося, що я про все подбаю, я говорив до нього, а він, здавалося, провалився назад у своє пекло, повернувся туди, звідки був прийшов, сказав, що хотів сказати, а тоді повернувся у свій кошмар, і я подумав: що мені робити, як мені забрати його звідси, я оглянувся, шукаючи допомоги, я хотів забрати його звідти, дуже хотів, але я не міг навіть поворухнутися, стояв, як укопаний, не знаю, скільки часу я там був, пам’ятаю тільки, що в певний момент я обернувся і в кількох метрах од себе побачив Ель Бланко, він стояв край одного ліжка, з автоматом за спиною, і душив подушкою того хлопця, що там лежав
він душив його і плакав, і в тиші тієї каплиці було чутно тільки його схлипи, а хлопець навіть не ворухнувся, не видав ні звуку, він помер мовчки, а Ель Бланко — той плакав, як дитина, а тоді забрав подушку і пальцем закрив йому очі, і далі подивися на мене, я на нього, а він на мене, я хотів сказати йому: «Ти що робиш?», але не міг вимовити й слова, і тоді хтось зайшов і сказав, що армійські частини вже близько, що пора вшиватися, я був у відчаї, я не хотів, щоб мене там застукали, я чув у коридорі тупіт ніг, усі тікали, і тоді я витяг подушку в брата з-під голови, обережно так витяг, подивився в його страшні очі, поклав подушку йому на обличчя й надавив, схилившись над ним, я давив руками на подушку, я відчував кістки його обличчя, під подушкою, у себе під руками, такого ворогу не побажаєш, чому я мусив це робити? я давив, давив, аж не витримав і забрав подушку, а брат іще дихав, але так, наче добував повітря з самого дна пекла, на це було страшно дивитися, його скляні очі й отой хрип, я дивився на нього й раптом усвідомив, що кричу, але цей крик долинав неначе здалеку, то був якийсь монотонний, знесилений лемент, і я не міг стриматись, воно кричалося само, я ще кричав, коли до мене підійшов Ель Бланко, він став коло мене, не сказав нічого, просто простяг мені пістолет, а я кричав, усі тікали, тільки ми двоє стояли там, і він простяг мені пістолет, а я взяв, приставив дуло братові до чола і, не перестаючи кричати, вистрелив.
Дивись на мене, Роко. Я сказав, дивись на мене. За всю війну я стріляв тільки два рази, перший раз уночі, наосліп, а другий раз упритул, у свого брата. І хочу сказати тобі ще одно. Я вистрелю ще раз, утретє, востаннє.
Тут Рока розсміявся:
— Я ТУТ НІ ПРИ ЧОМУ.
— НІ ПРИ ЧОМУ, КАЖЕШ?
— ДО ТІЄЇ СПРАВИ ІЗ ШПИТАЛЕМ Я НЕПРИЧЕТНИЙ.
— ЩО Ж ТИ В БІСА МЕЛЕШ?
— Я РОБИВ, ЩО МЕНІ НАКАЗУВАЛИ.
— ТИ…
— МЕНЕ ТАМ НЕ БУЛО, КОЛИ…
— ЩО Ж ТИ, ТВОЮ МАТЬ, ВЕРЗЕШ?
— БОГОМ ПРИСЯГАЮСЯ, Я…
— ТО БУВ ТВІЙ ШПИТАЛЬ, ТИ, ВИРОДКУ.
— МІЙ ШПИТАЛЬ?
— ТО БУВ ТВІЙ ШПИТАЛЬ, ТИ БУВ ТАМ ЗА ЛІКАРЯ, ТИ ЇХ УБИВ, ПОРІЗАВ ЇХ НА ШМАТКИ, ВОНИ ТОБІ ЇХ ПРИСИЛАЛИ, А ТИ КРЕМСАВ ЇХ НА ШМАТКИ…
— ТА Я НІКОЛИ НЕ…
— ЗАТКНИСЬ!
— ПРИСЯГАЮСЯ, САЛІНАСЕ…
— ЗАТКНИСЬ!
— Я НЕ…
— ЗАТКНИ ПЕЛЬКУ!
Салінас приставив дуло пістолета Році до коліна. А тоді натис на гачок. Коліно вибухнуло, як перестиглий плід. Рока впав навзнак і скрутився в клубок на підлозі, волаючи від болю. Салінас стояв над ним, наставивши на нього пістолет, і далі кричав:
— Я ВБ’Ю ТЕБЕ, ТИ ЗРОЗУМІВ? Я ПРИКІНЧУ ТЕБЕ, ПАДЛЮКО, ПРОСТО ЗАРАЗ.
Ель Ґурре зробив крок уперед. Хлопець коло дверей мовчки спостерігав. Салінас кричав, його кремовий костюм був забризканий кров’ю, а він кричав дивним пронизливим голосом, що скидався на плач. Або на дихавичне сапання. Кричав, що вб’є його. А тоді всі почули голос, невимовно тихий.