— Машиною, — відповів я, — бо саме це мені сказав Кабіріа, коли я спитав його, як вони вибралися з Удіне. Він розповів, що несподівано звернувши на широкий шлях, алею, яка потопала в зелені, вони побачили цілий гурт австрійців, що вистроїлися, немов збиралися в бій, їхні командири проводили огляд своїх військ, скрізь стояли артилерійські установки: було цікаво, як вони змогли сюди так швидко дістатися. А їхній оркестр грав пісні. «Це було так чудно, — казав Кабіріа, — бо за два роки війни я жодного разу не бачив стільки австрійців в одному місці, ніколи. Як на мене, то я б кинув зброю просто там і на цьому все б і скінчилося. Та Ультімо пустився навтьоки, а капітан побіг слідом, що ж я мав робити? Я теж побіг, аби лишень забратися звідти якомога швидше. Проте проблема була в тому, що нас помітили, і тепер австріяки почали за нами гнатися, горланячи по-своєму щось нерозбірливе. Коли почулися перші постріли, капітан швиденько звернув у провулочок, і ми двоє слідом, сподіваючись, що там немає ані стіни, ані церкви, що перегородила б нам дорогу. Так ми пробігли півміста, а постріли і крики все не стихали. Бігли ми навмання, проте нам щастило і все йшло добре: раптом ми опинилися на тому майданчику, де була юрба італійських обеззброєних солдатів, тих, що здалися нам демобілізованими. Ми мовчки пробігли через усю площу, можливо, з австрійцями щось сталося, ймовірно, вони відстали, бо їхні крики і тупіт ніг віддалилися. Не вимовивши ані слова, капітан прошмигнув у під’їзд, ми пройшли через двір і піднялися сходами, дуже гарними сходами, маю зазначити. У якусь мить я помітив, що Ультімо зупинився і повернувся назад, проте я продовжував йти за капітаном аж на другий поверх, до входу, тобто то було щось схоже на вхід — то був довжелезний коридор, що вів у будинок. Ми йшли до самого кінця, тримаючи рушниці напоготові, бо хтозна, що там на нас чекало. Господи, як згадаю, досі завмираю від подиву. Там була величезна, дійсно страшенно велика зала, сповнена розкошів: килими, дзеркала, картини, а в центрі, у самісінькій середині — великий-великий накритий стіл, круг якого сиділа родина — вони обідали. На столі стояв кришталь, чесно, величезні порцелянові тарілки, витончені й чисті, і з них у цілковитій тиші їла дуже вишукано вбрана сім’я з п’ятьох чоловік. Головував за столом батько, напроти сиділа мати, а по боках — разом з малям трійко дівчат. Волосся у них було одного кольору, гарно зачесане, заплетене стрічками. Вони мовчали. Ми зупинилися у дверях, тримаючи в руках свої гвинтівки, а вони сиділи, не прохопившись ані слівцем. Навіть не повернулися в наш бік. Просто обідали. На столі стояло м’ясо, м’ясо і картопля — жовта-жовта, мені вона здалася надзвичайно жовтою. Було чути стукіт приборів по порцелянових тарелях. Ми з капітаном зробили кілька кроків уперед, тоді одна з дівчаток звела на нас очі. Її рука так і завмерла, тримаючи виделку між ротом і тарілкою. Почувся батьків голос: «Аделе, їж». Вона опустила очі. Рука знову робила, що годиться. Біля кожного стояло по тарілочці з білим хлібом і по дві чисті карафки з водою. Я підійшов до столу ні про що не думаючи, просто зробив це автоматично. Я взяв келих з вином у хазяїна дому і почав пити. Він не рухався. Тоді я взяв руками з тарілки шматок м’яса і почав їсти. Я вже кілька місяців не куштував гарячого м’яса. Краєчком ока я побачив, що капітан підійшов до протилежного краю столу і почав робити те саме. Він їв з тарілки, що належала одній із дівчат. Озвався хазяїн столу, сказавши, що ми не маємо на це права. І що можна ввічливо покликати когось з кухні, і вони миттю щось приготують. Промовляючи ці слова, він навіть на мене не глянув.
Я осатанів. Навіть не те, що він сказав, а те, що він і очей не підняв. Професоре, це довга історія, — промовив Кабіріа, — я маю вам стільки всього розповісти.
— То розкажи, — кажу.
— Про той випадок, коли нас відпускали додому.
— Розповідай, — умовляв я.
— Тоді, коли ми їздили у звільнення додому, Ультімо і я, до мене додому, позаяк Ультімо не хотів відвідувати своїх, бо там було не все гаразд. Його батько покалічився в якійсь аварії і лишився інвалідом, тому Ультімо не бажав повертатися. Чи то через це, чи то через інші історії, пов’язані з його братом. Не хочу багато базікати, бо то була дуже неприємна історія. Ми провели в дорозі кілька днів і в нас склалося таке враження, що люди, які нам зустрічалися, воліли б, аби ми лишилися на фронті. У селі теж поводилися не краще. Якось я повів його в один придорожній ґенделик, бо в хазяїна була дочка дивовижної вроди, і коли вона обслуговувала столики, то нахилялася так, що все видно: вона теж була обслугою, розумієте. Ми хотіли трішки розслабитись і забути про все те паскудство. Тож ми пішли туди, добре вимившись і надушившись, проте мундирів своїх не знімали, бо пишалися ними. Тож ми з хлопцями сіли, і хазяїн просто-таки розпливався в усмішці, проте попросив нас пересісти за інший столик, подалі, бо наш був замовлений іншою людиною, що ось-ось мала прийти. Тож ми пересіли, так, як нас попросили, вглиб кімнати. До нас підійшов незнайомий хлопчина-офіціант. Красуня-дівчина теж була там, проте до нас не підходила. Вона здалеку пускала нам бісики, та потім батько послав її обслуговувати інші столи. А нам дістався той прищавий недоросток. Якоїсь миті мій терпець урвався, вставши, я попростував прямісінько до хазяїна ґенделику і рішуче поговорив із ним, сказавши, що у нас є гроші і ми в змозі заплатити, тож нехай не клеїть дурня і пришле до нас свою доню. На що той відповів, що з любові до батьківщини дозволяє нам повечеряти за рахунок закладу, але якщо у нас стане нахабства турбувати інших клієнтів, він копняками вижене нас туди, звідки прийшли. Він промовив це, не удостоївши мене й поглядом. Йому що, огидно було глянути мені у вічі? Ніхто не хотів глядіти, розумієте? Вони хотіли перемогти у війні, але не хотіли глянути їй в обличчя. Вони завжди всьому боялися глянути в очі: читали газетки, зашибали грошенята і правди знати не хотіли, вони її боялися, як чорт ладану, соромились тієї правди. «Ти б окоп полюбив, — щиро промовив я до нього, — дивись-но, тобі тільки й лишилося, що дні рахувати і сподіватися, що для тебе все мине швидко і ти лишень хлюпатимешся у цій багнюці». Бо це так і було, сам Бог зна, справді так і було. Тому саме через це той багатій так мене розлютив: він жер м’ясо, а на нас навіть не подивився. Можливо, сам той стіл для мене був образою, та якби той вилупок хоч глянув на мене, я б, може, ні на що б і не зважив, хоч усе то було цілковитим божевіллям, та кому до того яке діло. Проте він сказав, що ми маємо пертися на кухню і, якщо ґречно попросимо, вони дадуть нам поїсти. Навіть не глянувши на мене. Я вдарив його прикладом прямісінько у писок. Він упав долу разом зі стільцем. Пам’ятаю, як злетіла зі столу білісінька серветка. Я підвів очі. Капітан продовжував жувати. А мати з дівчатками так і сиділи, спокійно і нерухомо, утупившись у свої тарілки. Вони були такі чарівні. Не буває на війні таких янголят, це якась нісенітниця. Тож я підійшов до найстаршої і погладив її волосся. Одна з дівчат почала тихесенько хникати. Я зняв одну зі стрічок — волосся розпустилося неймовірно легко, я вже й забув, що так буває. Потім ми всі, я, капітан і троє янголят, поглянули у бік дверей і побачили на порозі Ультімо. У нього є така особливість: коли він знаходиться поруч, його відразу відчуваєш. Це властиво деяким людям, це ніби якийсь дар. Там, де я народився, кажуть, що у таких людей золота тінь, хоч я і не знаю, чому саме. У нього вона була. Тож ми всі звели очі й побачили Ультімо. Він тихо промовив: