— І що ми робитимемо з тією машиною? — запитав капітан.
— Дістанемося Тальяменто, ось що.
— Ти несповна розуму, треба хоч би вміти кермувати.
Ультімо посміхнувся, а потім нахилився до малої і промовив:
— Мерсі.
Хлопець поклав виделку в кишеню і, ні на кого більше не звертаючи уваги, вийшов за двері. Ми з капітаном поглянули один на одного, і за мить капітан уже йшов за Ультімо. — Я теж пішов слідом. Однак, ще не дійшов до дверей, коли мені спало на думку повернутися назад, тож я пішов і, наблизившись до жінки, сказав:
— Мерсі.
І зірвав з її шиї намисто, тоненьке таке, як золота нитка. Вона не ворухнулася, тож, оскільки я вже був поряд, я прихопив ще й кілька срібних кілець для серветок. Вони сиділи спокійно. Виявилося, це так легко робиться, мені навіть спало на думку винести звідти стільки, скільки зможу. Врешті, я вирішив прийти ще кілька разів, тож я підійшов до хазяйки і спитав, де решта. Вона, не глянувши на мене і так само не зводячи очей з тарелі, зняла з рук три каблучки, лишень тихо попросивши: «Не кривдіть нас». Я взяв каблучки і перепитав знову: «Де ви сховали решту?» Я відчув, що такі телепні могли заховати добра без ліку, просто тут, у цьому будинку. Жінка не рушила з місця, сиділа мовчки. Я просунув руку їй у декольте і спитав, чи, може, мені варто пошукати самому. Певно, що це я просто базікав. Під мереживною білизною відчувалися м’які груди. «Благаю», — прохала вона, потім піднялася зі стільця. Жінка провела мене в бібліотеку й витягла зі сховку всі коштовності: цілісінький статок. Присягаюся, я ніколи не робив нічого подібного, та там усе було якимось незвичайним, ми всі поводилися дивно, увесь світ тоді був дивним. Якоїсь миті мені спало на думку, що я беру лише те, що мені віддають. Хазяйка так само не зводила на мене очей, тож я вирішив, що не спинюся, аж поки вона на мене не глядітиме. Я почав рушницею трощити все підряд, потім багнетом розідрав обшивку на кріслі, подушки; зрештою, все, що траплялося на очі. Гармидеру наробив я їм страшенного. Дівчата з матір’ю стояли так тихо й спокійно, що аж прикінчити їх хотілося. Для мене то був знак, що у них є ще одна схованка. Врешті, я таки знайшов сховок за дерев’яною панеллю в стіні. Такий, як зазвичай роблять у стінах багатих будинків, адже стіна сама по собі непоказна. За панеллю, між цеглою, була ніша. Усередині лежало щось на кшталт маленьких цеглинок, наче книжечок, не знаю, плиточок чи що. Геть усі вони були із золота. Пришелепуваті. Вони ховались від війни, тримаючи весь цей скарб у хаті, замість того, щоб чкурнути кудись далеко і насолоджуватись своїм багатством. Я подумав, що вони таки були ідіотами. Я витрусив додолу все, що було в моєму наплічнику, і повкидав туди золото, каблучки, кільця для серветок, геть усе. Від збудження у мене тремтіли руки. З усією цією поживою ми з Ультімо, а може, ще й капітан могли прожити життя з шиком, а не у злиднях. Знадвору почулося гуркотіння ввімкненого двигуна. Здавалося, усе складалося так гарно, неначе ми діяли за вивіреним планом. Перш ніж покинути кімнату, я підійшов до жінки і, взявши її за підборіддя, підняв голову — тепер вона не могла сховати від мене погляд. У неї були великі сірі очі, такі, як бувають у деяких тварин. Батько сімейства ще й досі лежав на підлозі, проте я напевно не знав, що він сконав, я завдав йому лише одного добрячого удару в обличчя. То я пізніше дізнався, що він помер, хоч чи від моєї руки він загинув, то ще непевно, можливо, він помер від горя, а не від мого прикладу. А може, від копняків, яких йому надавали власні діти за його ідіотську суворість, звідки я знаю. Це і був привід, аби засадити мене сюди і більше не випускати», — таку історію розповів мені Кабіріа.
Мені було відомо, що він уже тридцять років сидів за ґратами, бо той чоловік виявився великим цабе, до того ж украдене золото так і не спливло, а Кабіріа вперто мовчав і не зізнавався в тому, де сховав поживу. Я зауважив, що його згноять у в’язниці і він так і не зможе насолодитися своїм багатством. А Кабіріа розсміявся: «Це ви так вважаєте? Ви?»
Можу з певністю стверджувати, що, яким би безглуздим і нелогічним це не здавалося, мій син разом із Кабіріа виїхали з Удіне на автівці «Фіат-4», за кермом якої сидів хлопчина на ймення Ультімо. Залишивши позаду місто, вони об’їзними шляхами, а часто й полями, поїхали прямісінько до Тальяменто. Коли я спитав лікаря А., ротного хірурга, як узагалі могли статися подібні речі, він щиро усміхнувся і сказав, що раз це сталося, то, значить, було можливо, додавши, що насправді тими днями у тій місцині коїлося щось незбагненне.