— Та війна вже скінчилася, — казав він, — розумієте, у підручниках із військової стратегії є один, найскладніший з точки зору його масового виконання, маневр, якого, по суті, неможливо дотриматися — це відступ. Бачте, у підручниках уперто продовжують писати, що відступ можна певним чином упорядкувати, надати йому раціонального характеру. Проте, як свідчать факти, війська, яке відступає, по суті вже не існує. Можливо, найбезглуздіша фраза, яку ви коли-небудь чули стосовно битви у Капоретто, — це що «звичайний відступ перетворився на розгром». Ось якими бувають колізії військової термінології. Вони стійко дотримувалися думки, що військовий маневр починається тоді, коли шкаралупа війни тріскається і, порушуючи всі закони військової логіки, назовні виливається величезний потік фізичної і психологічної енергії, що розвертається в протилежному напрямку, тягнучи за собою шматини землі, гуманності, смерті. У таких речей немає впорядкованості. Війна, так, вона має свій порядок, проте будь-який відступ робить війну уривчастою, є переходом у нікуди, у плетениці подій, некерованим нехтуванням усіма правилами, а отже — поразкою. У Капоретто це набуло просто-таки біблійного розмаху і, дозвольте сказати, було просто-таки кричущим недодержанням формальностей. За кілька днів більш як три мільйони італійських солдатів зійшлися на один клаптичок землі, зводячи в одне ціле всі надії і думки. Більш ніж мільйон із них прийшли з гір. Ще кілька днів тому вони перебували у самісінькому серці пекла — на передовій, а сьогодні ці хлопці знову можуть бачити безкраї рівнини, обличчя людей, чути жіночі голоси, бачити відкриті настіж двері хат, можуть помародерствувати у винних льохах, у безлічі маєтків, що більше не мають господарів. Дехто з них ще продовжує марширувати, щиро переконаний, що треба дотримуватись наказу про відступ, проте більшість, безперечно, корилася інерції натовпу, просто почуваючись вільними, більше не відчуваючи на собі тягаря війни і провини; вони просковзнули у хисткий світ, де немає Історії, яка б їх розсудила. На п’яти їм наступало німецько-австрійське військо. Мільйон виснажених солдатів, яких втягнули в наступ, що несподівано завів їх так далеко. Запаси з тилу давно скінчилися і поповнити їх вони могли лише в єдиний спосіб — грабунком, тож, у певному розумінні, єдиним їхнім порятунком було просуватися далі. До солдатів приєдналися майже триста тисяч цивільних, що покинули свої домівки, аби втекти від окупантів; уявіть, як вони приходили зі своїми возами, коровами і дітьми, хворими, абияк укладеними в ноші, худобою, що була всім їхнім скарбом. Уявіть дороги, що від осінніх дощів перетворилися на потоки бруду. А тепер поміркуйте, скільки всього їх мало зводити з глузду: німецькі терміти, що й досі рухаються кровоносними судинами цього відступу, нерідко випереджаючи самих італійців, бої навпаки, де наші мали битися, щоб мати змогу повернутися назад і звільнити шляхи. Об’єкти надзвичайного значення у стратегії цього театру бойових дій: залізничні станції, мости, транспортні вузли, де несподівано бої розгорялися з новою силою лише задля того, щоб відвоювати клаптик землі, що міг означати життя або смерть. Подумайте про перших цивільних, що прийшли до річок і яких звідти вигнали, змусивши повертатися назад у покинуті домівки. І про італійські війська, перекинуті з тилу, щоб затримати просування ворога. Бранців, які, щойно спустившись з гір, утративши волю, знову підіймаються в гори, щоб перейти на австрійську землю — місце свого ув’язнення. Ви взагалі здатні уявити такий запаморочливий вибух? Якщо ви дійсно бажаєте знати, яка моя думка, то я гадаю, що щоб не сталося тими днями дорогою до Тальяменто, це неможливо зв’язати з логікою війни, доречніше було б порівняти це із кардинально іншою річчю — святом. Якщо ви використаєте образ карнавалу, то зможете зрозуміти, яким був відступ із Капоретто. Треба уявити, — говорив ротний хірург, лікар А., — той потік людяності під ясним осіннім небом, а навколо — вражаюче море, тисячі покинутої, розбитої на друзки, перекинутої догори дриґом артилерійської зброї. Маєте уявити три мільйони людей, яким немає чого втрачати, тому вони об’єднуються у спільну довжелезну ходу; уявіть утому і жаль, а ще полегшення і радість, непевність думок і велику мішанину різних говірок і слів. Тепер ви зможете відчути, що відбувалося під покровом того, що потім назвуть катастрофою, не боячись визнати по-карнавальному святкове хвилювання, монументальність масок, навіть те, що люди танцювали, якщо, звичайно, ви в змозі уявити ці танці, танці, якими була та хода розмоклою землею, у сльоті. Кажу вам, у цій країні більше не було такого свята, як тими днями. Я б навіть сказав, такої революції. Уявіть, як наробили в штани буржуа, сидячи в безпеці у своїх теплих домівках, коли, прокинувшись одного ранку, зрозуміли, що звідусіль до них суне неконтрольована хвиля осатанілого натовпу, яка більше не кориться ніякій дисципліні й ось-ось лусне від злоби. А де в цей час були ви, професоре, у напівтемній вітальні? Під прихистком свого університету? Тільки не запевняйте мене, що ви не здригнулися, почувши перші новини чи прочитавши заголовки на шпальтах газет. Це були дні справжнього більшовицького жахіття. Неможливо забути перші дні російської революції і перші дні того, як натовп божевільних людей спускався з гір, — юрба навіжених, яких протягом трьох років тримали на шворці. Хтозна, скільки люті в цих людях, що на рівнини спускаються з гір, адже вони озброєні, і саме це жахало вас найбільше — цей озброєний розпач. Не кажіть, що хоч на якусь мить у вас не виникло відчуття, що це кінець, не лише кінець війні, не просто війні, а кінець усій вашій брехні й трюкацтву, що все це порвуть на лахи купка озброєних голодранців, яких ви прирікали до жорстоких страждань і які тепер йдуть до вас, і ніхто не в змозі їх спинити, бо в їхніх серцях більше немає страху, вони прийдуть і помстяться вам за кожен вияв вашої жорстокості і свавілля.