— Я перебував на мості Деліція. У Тальяменто. Там, на східному березі, був госпіталь для тиловиків, і там я надавав свою допомогу. Несподівано і неконтрольовано туди у великих кількостях стікалися біженці і солдати з військ, що відступали. Тими днями річка саме була повноводною, тому мости були єдиним, чим можна було туди дістатися. Навколо стояв неймовірний хаос, з далини степів вони збиралися у сотні тисяч, аби лишень знайти собі місце на цих по-садистському вузьких дорогах на мостах. Уночі йшов дощ і на вулиці стояв собачий холод. Німці прийшли вранці, прослизнувши вздовж протилежного боку річки. Вони накинулися на нас, наче вовки на отару овець. З величезного тіла натовпу лунали агоністичні крики, а потім ми бачили людей, що пустилися навтьоки, урізнобіч, кидаючись у воду, трощачи все на своєму шляху. Німцям потрібні були мости, тож вони зі страшенною швидкістю наближалися до нас, розганяючи юрбу. Ми відкрили вогонь. Ворогу було нелегко, адже вони були на відкритій місцевості, а ми — в укритті. Тож німці спробували просунутись уперед, але вимушені були повернутися. Однак дуже швидко вони зробили ще одну спробу. Цього разу вони стали на в’їзді на мости, вибудувавши собі щит з італійських військовополонених. Німці штовхали бранців уперед, ховаючись за їхніми спинами. Оце так дилема була. Професоре, а ви б що зробили? І не питайте, чи стріляти в той живий щит формально означало дотримування наказів, чи демонстрацію нашого жалюгідного страху. Італійські бранці, здійнявши руки догори, йшли вперед і кричали, щоб ми не стріляли. Якщо відкриємо кулеметний вогонь, австрійці почують і повернуться. Багато полонених залишилось помирати посеред мосту. Вони плакали і благали нас, і цього разу вимагаючи від нас те, що зробити було не в нашій змозі. Потім німці втретє пішли в атаку. Ми розуміли, що вони не відступлять і випробовуватимуть наші сили весь день. Тож генерал наказав підірвати міст. Проте це було справою непростою, адже для цього нам довелося ізолювати сотні тисяч людей, тим самим прирікаючи їх на полон. Однак, з іншого боку, якщо б німці пройшли нас, це був би кінець. Треба було визнати свою поразку за мить до того, як ми програли, і, щоб утримати німців на іншому боці, підірвати міст. Це дуже делікатне завдання. Я знав генерала, що мав це зробити, — ми були земляками. Іноді розуміння війни приходить разом із розумінням подробиць. Він жив разом з матір’ю-вдовицею і прославився тим, що раз на тиждень йому присилали з дому повію. Кожного разу іншу: повій обирали для нього сестри, а матір платила. Ось таким він був. І тепер у його руках були життя мільйонів людей. Підірвавши міст, він ніби відшвартував корабель і, здавалось, та, інша частина Італії, пішла дрейфувати. У повітря злетіло багацько німецьких солдатів, усі трупи, що лежали посеред мосту, а також речі і худоба. У селі, що знаходилося за три кілометри від місця подій, у хатах повилітали всі шибки. Ось вам і Пан Вибух. Коли небезпека минула, ми почали перебудовуватись на своєму боці річки. Солдатів, що відстали від своїх військових частин, відправляли у тил, щоб їх переозброїли і перерозподілили по нових підрозділах. Знайшовши серед рядових солдатів офіцера, військова поліція вимагала пояснити, чому він покинув свої війська. Одначе часто, навіть не дочекавшись відповіді, вели його на річкову обмілину і там розстрілювали. За дезертирство. Ймовірно, з вашим сином сталося те саме. Може, ваш син був саме тим, хто лементував і обісцявся перед усім гуртом. Бо ж він був наймолодший.
Чоловік замовк. Може, він уже закінчив оповідати. Лікар продовжував стискати горличко пляшки з коньяком, але не пив.
Я не збирався відволікатися від головного через його ницість, тож зберігав спокій і не показав своєї розгубленості. Насамкінець, з ноткою полеміки, хоч і непотрібної, я зазначив, що нелегко віднайти щось святкове в усіх цих подіях.
Він кивнув, немов визнаючи, що в моєму зауваженні є сенс. Проте відразу ж по тому злобно розсміявся, наче хотів мене налякати.
— Ви геть нічого не можете втямити, — промовив він, а потім знову зареготав.
Я зауважив, що тепер він мене зненавидів.
А потім він знову, як і раніше, пильно подивився мені в очі, продовжив розповідь таким самим однозвучно-моторошним тоном і, перш ніж показати мені на поріг, розповів ще дещо.