— Прийміть від мене в дарунок останній мій спогад, пов’язаний з Капоретто, а тоді робіть, що заманеться. Отже, йшов дощ, надворі було по-зимовому холодно. Усі ми в повному складі повернули до П’яве, а на п’яти нам наступали австріяки. Ми йшли навмання і, повірте мені, у нас не лишилося більше ані порядку, ані честі. Я зупинився перепочити через неабияку втому. Я стояв під навісом біля курника, знудьговано спостерігаючи за тим, як лопотить дощ. Я позвав, прибігло двадцятирічне жовтороте хлопча. Він добре знав, чого я від нього хотів. Він став переді мною навколішки, розстібнув штани і витяг мій член. Поки він робив свою справу, я гладив його коротко стрижену голову. Я все ще торкався її руками, коли, поглянувши в бік дороги, за якихось сотню метрів побачив їх. Цілісінький батальйон австрійців, що тихо марширують строєм. Їх було десь з двісті, може, трохи більше, але ось що було незвично — усі до одного в руках, ховаючись від дощу, тримали парасольки. В одній руці — рушниця, а в іншій — парасолька. Правду кажу. Сотня ідеально вистроєних парасольок на фоні похмурого сільського пейзажу. Ледь нахилившись, вони качалися в унісон, наче чорні буйки на морських хвилях. Час від часу я згадую про цей випадок, і щоразу у мене виникає таке відчуття, ніби я вві сні побачив свої похорони. Але справа не в сні, а у фотокартці. Ось тримайте. Тепер вона ваша. Мені вона більше не потрібна.
Два роки по тому, зустрівши спільного знайомого, я дізнався, що одного дощового дня, у неділю, лікар А. пострілом з рушниці вкоротив собі віку. Попри те, що від наших з ним бесід у мене лишилося мерзенне відчуття, мені було його жаль, і я не міг не подумати про всіх тих, кого та війна ще довго продовжувала вбивати вже після того, як пролунав останній її постріл. Неначе звір, що заховав своїх жертв у темінь лігва і тепер, якнайдовше підтримуючи в них життя, щоб зберегти тепло живої плоті, помалу їх пожирає. Одначе, якщо зважити, як потім ця війна понадгризала останні роки моєї старості, позбавляючи мене звичайних клопотів мирного часу, то я теж можу записати себе у ряди її нещасної здобичі. Хоч я і не маю на меті надати собі поважності через мій жереб, яким я аж ніяк не пишаюся, адже змушуючи себе роками вмирати смертю власного сина, намагаючись її зрозуміти, чи просто мати змогу в будь-який час до неї повернутися, я з власної волі перетворив своє життя на пустку. Проте у стражданнях, що ми самі собі заподіюємо, немає героїзму, як немає в цьому і власне страждання, — а є лише незбагненне задоволення. Не знаю як, але мені необхідно було повернути свого сина до життя і, пройшовши через його втечу разом із ним, показати, що він був не гіршим за інших. І я дуже добре це усвідомлюю. Я знаю напевно, що кожен його крок свідчить на користь його виправдання, тож я щиро вірю, що записані мною спогади спонукають військове правосуддя визнати недбалість свого вироку. Однак, навіть якщо цього не станеться, я все одно знатиму, що зроблена мною робота не була марною, адже завдяки їй я провів свого сина до самого порогу смерті. Сина, якого я незмірно і беззастережно любив. Ось чому віддати свої дні за те, щоб знову бути з ним поруч, було для мене найбільшим щастям. Яка ж то втіха в останні хвилини життя мати змогу, щоразу як я того забажаю, хоч сто разів на день, бачити перед собою його останній образ, що я повернув із тліну тих подій. Я можу бачити його у самому серці дивовижного хаосу: одягнувшись у мундир, він спостерігає за темними, мутними водами повноводної річки проти сріблясто-похмурого неба. Сотні тисяч людей, приречених на безкінечно довгі страждання в журливих водах під мостом Деліціє,[10] які безжально повільно їх поглинали. Жодної можливості повернутися назад чи піти вперед уже не було, тож єдине, що лишалося тим людям, — це витримати з останніх сил напружену бездіяльність. Кабіріа наполягав, щоб усі перевдяглися у цивільне, але Ультімо і мій син відмовились. Тож лише Кабіріа красувався у затісному і по-ідіотському вишуканому костюмчику темного кольору. Хоч наплічника, який він понабивав краденим скарбом, він не кинув. Усе те добро тепер належало йому, а тому переправа через річку перетворилася на до біса важливе завдання.
— Що ти робитимеш, коли опинишся по той бік річки? — спитав Ультімо. — У тебе ж усе відберуть.
Але хлопець тільки розреготався:
— Спочатку нехай знайдуть. — І додав: — Ми ж усі підемо додому.
Сказавши це, він з надзвичайним запалом, про який двоє інших уже й забули, штовхнув хлопців прямісінько в гамірливу юрбу людей, щоб вони могли вийти просто неба, і провів за собою вбік гір на пристань, де вже заплатив місцевому човняру за переправу золотом. Мій син зазначив, що поки не спаде вода, човни не ходитимуть, проте Кабіріа знав, що переправа буде, варто лише заплатити. І хоч як не складно було пройти, бо численні біженці то розходилися, то знову стікалися в гурт, неначе хмара чи піщана буря, Кабіріа все-таки проштовхнув їх вперед. «Вони, наче риба у сітці», — мовив Кабіріа. Він говорив так, немов вони троє чимось відрізнялися від інших — були мандрівниками, що випадково, через якийсь таємничий жарт долі, зупинилися на півдорозі серед цих людей. Ці люди були страшенно спантеличені, адже ходила чутка, що наближаються німці, а італійці не хочуть їх пропускати, бо намагаються загальмувати просування ворога і виграти хоч кілька днів чи годин. У возі, на самій копиці, сидить баба і без угаву репетує: «Боягузи, боягузи, боягузи». Немов нічна пташка, що, умостившись на гілці, невтомно виспівує одне єдине слово: «Боягузи». «Замовчи, стара!» — кричали до неї солдати, та вона, не зважаючи на їхні крики, наспівувала ті самі слова, немов прокляття чи молитву, яку навіть багатоголосе ревище не могло заглушити. Боягузи. Десь удалині чулися вибухи, а тут, зовсім поруч — ляпання багнюки, солдатська пісня чи, вряди-годи, звуки музики, а ще ляскіт потрощеного скла і посуду, скажене ревіння двигуна чи гудок клаксону і лемент, лемент мільйонів людей. Аж ось, посеред цього стоголосся самотніх душ, Ультімо зауважив жінку: брудна, стривожена, вона йшла, наче п’яна, і щось тихо бубоніла.