Кабіріа зиркнув на Ультімо. Здавалося, йому забракло слів. Ультімо всміхнувся.
— Усе буде добре, друже, тільки не кидай мене тут, Кабіріа.
Хлопець ні пари з вуст. Він бачив, як, пролізаючи крізь юрбу, вони разом із жінкою відходять далі й далі. Але перш ніж зникнути з очей, Ультімо ще раз озирнувся, і Кабіріа його відразу ж помітив, бо скільки б людей не було навколо, хоч тисячі, Ультімо видно вмить, адже у нього тінь із золота, а тому його неможливо загубити. Хлопець бачив, як Ультімо повернувся і ще раз поглянув на нього, як це робить плавець, коли пливе у відкрите море і для перестороги охоплює поглядом берег. Здалеку хлопці ще раз подивилися один одному у вічі. Це був останній раз, коли вони бачилися.
Хлопчик дійсно був у вантажівці. Мати взяла його за рученята й у світу більше не було причин бути неправильним. Капітан сказав, що вони можуть поїхати разом, на човні, а Ультімо подумав, що, можливо, тепер човни і не знадобляться, нічого більше не потрібно, бо у світі знову панує порядок, і все; а вголос відповів, що то, безперечно, слушна думка й у човні, звичайно ж, знайдеться місце і для нових знайомих. Вони почали проштовхуватися крізь гурт людей, аби повернутися до Кабіріа. Проте, дійшовши до місця, де він мав чекати на них, побачили, що хлопця немає. Ультімо заспокоїв, що він не міг далеко піти. Вони почали шукати. «Може, він пішов до річки, — припустив він. — Там, за цими двома хатинами, під горою, є невеличкий мостик». Вони вийшли з натовпу і за кілька хвилин уже йшли поміж полів, голосно озиваючи Кабіріа, і озираючись, щоб не відійти далеко від річки. Їх було четверо: Ультімо, капітан і жінка з дитиною. Вони пройшли вперед ще трохи, а потім зупинилися, бо не було видно нічого з того, що вони шукали. Тож капітан мовчки взяв наплічника і, поставивши долі, розстібнув. Усередині лежали шматки м’яса, костюми, пара черевиків. «Вилупок», — промовив капітан. Ультімо підійшов до капітана і перевернув наплічника догори дриґом. «Кабіріа», — промовив він тихо. А за їхніми спинами в напрямку мосту продовжувало стікатися в один організм величезне створіння з людей-утікачів. Повз них текла річка, несучи повні береги води і бруду. Малий присів на камінь. Мати не відпускала дитячої руки. А потім на обрії, далеко попереду, на пагорбі, вималювалися темні озброєні постаті. Вони з’явилися нечутно, тишу порушував хіба що голос, який віддавав накази чужоземною мовою. Малий випростався. Ультімо стояв непорушно. Солдати спускалися пагорбом, неначе комахи. Вони йшли не поспішаючи, але їхня хода здавалася рішучою і невблаганною. «Ні, я не хочу в полон, ні, — промовив капітан, — я хочу повернутися на поле бою. Ультімо!» Хлопець повернувся до нього й усміхнувся: «Щасти вам, — відповів він, — ви були гарним капітаном. Побачимось удома». Капітан усміхнувся — то був мій синок. Він утік, знову втік, вельми поважні сеньйори головнокомандуючі, знову втік, як робив ось уже кілька днів, проте не через боягузтво, а через хоробрість, не для власного порятунку, а щоб віддати життя, втік від свинцю, що вважав ворожим, хоч насправді був ваш, шановні кати-гівнюки.
Ультімо вирішив чекати на німців нерухомо, піднявши руки догори, адже хотів скористатися цим боязливим, але разом із тим елегантним жестом. Та перш ніж він устиг зробити це, хлопець відчув, як жіноча рука шукає його руку, а потім її стискає, таку теплу і втішну. Було в цьому стисканні щось дитяче, а ще — сила, якою речі тримаються купи. Тож він зустрів арешт з опущеними руками, проте міцно тримаючи в них серце світу.
На цьому я закінчую свої мемуари, написані за одинадцять днів і одинадцять ночей з єдиною метою — очистити знеславлене ім’я мого сина, несправедливо засудженого до страти за дезертирство 1 листопада 1917 року. Я б волів писати їх з усією старанністю, на яку б спромігся у своїй безтурботній старості, та, як я вже казав, обставини склалися інакше. З хвилини на хвилину за мною прийдуть, і я навіки попрощаюся з кімнатою, у якій народився і прожив життя. Я не знаю, у чому моя провина, проте мені дали зрозуміти, що розплачуся я за неї життям. Протягом усіх цих років я відповідав за своє рішення і висловив думку, що були скоєні злочини, судити про які вже не мій клопіт. Я зробив це, щоб мене не чіпали і через те, що мав намір своєю поведінкою підтвердити свою байдужість до того, що відбувалося. Люди, що мене засудили, сповнені сподівань, і їхня віра в завтрашній день має живитися хоч би з будь-якого правосуддя. Якщо для цього їм необхідний старий мертвий фашист, то я саме той, хто їм потрібен. Я навіть не намагався виправдовуватись, і мені байдуже, що на мене чекає. Можливо, я мав би замислитись над тим, що, хоч і з тридцятирічною різницею і по-різному, та батька і сина спіткав однаковий і ганебний кінець, проте іншої моралі, окрім нашої нікому не потрібної винуватої покірності, я не знайшов. За найбільшими переворотами стоять мільйони покірних душ, а їм шлях утеч невідомий.