— Мабуть, — відповів я.
— Для мене дороги — це те ж саме, що для вас числа, розумієте? — мовив Ультімо.
— Тепер розумію. У нашому розумінні це неначе гарантія порядку.
— Однак усі дороги для мене вмить щезли в ту саму хвилину, коли вони скалічили мого батька, — продовжив Ультімо. — Відтоді я осліп, а дороги стали для мене лише сплутаними фігурами. Саме життя незворотно заплуталося. Я й на війну пішов для того, щоб віднайти там щось, окрім непрохідної поволоки. І знайшов це в Капоретто — довгому, даремному шляху, де не було нічого певного і не було місця жодній дорозі. Той, хто там не був, не в змозі це зрозуміти. Особисто я через ту поразку пізнав усю повноту втрати. Потрапивши в полон, я став нічим і навіки згинув би безіменним полоненим. Аж тут, під личиною злітної смути, я побачив дорогу. У ній було щось незвичне, пам’ятаєте, я вже казав, — щось святе. Навколо не існувало нічого: ані людей, ані дерев, хат, голосів чи життя — нічого. Це було щось більше за звичайну дорогу — це була ідея, план будь-чого, про що я мріяв за життя, досконале втілення кожної моєї мрії, вирізьбленої з порожнечі рівнин. Це був загублений скарб. Я зупинився. Прислухався до давно забутого відчуття спокою в душі. Потім я зробив те, чого так давно не робив. Сів за кермо і запустив двигун. Переді мною була стометрова смужка, що йшла в нікуди. І кожен її метр був лише мій. Я натиснув на зчеплення — і колеса покотилися, спочатку повільно, а потім чимраз швидше. Доїхавши до кінця, я повертався назад, потім рушав спочатку ще і ще, щоразу збільшуючи швидкість аж поки не діставався кінця прямої — і знову спочатку. Охоронці щось кричали вслід. Їм не подобалось, коли клеять дурня. Нетями. А я відчував кожну вибоїну, кожен подих вітру, відчував, як дрижить у руках кермо і як підстрибує піді мною двигун. Я відчув, як з далечі в моє тіло знову повертається втрачена сила і як на тому маленькому клаптику землі з уривків подій, що я пережив протягом довгих років і ніяк не міг зібрати докупи, реконструюється світ. Охоронці наближалися. Розлючені, вони кричали щось дошкульне. Та я кермував автівкою, що в цей момент робила шість тисяч обертів, і вже знаходився в самісінькому кінці смуги. Я знав, що цього разу наглядачі надто близько, щоб повертатися, а ще я був певен, що не натисну на гальма. Дороги під колесами вже не було, але я не зупинився. Можливо, я на мить повірив у те, що я літак чи пташка якась, хоч чудово знав, що пуста п'янкість польоту — це не вихід і ніколи ним не був. Я походив з селянської родини, родини землеробів, а ми не літаємо. Тут, на цій землі, і є наш порятунок. На земних дорогах. Переді мною виріс солдат і, червоний від люті як буряк, щось мені прокричав. Та я не бачив його. Переді мною було ще метрів зо двадцять дороги і нестерпно коротка мить для того, щоб знайти поворот, за яким я щезну з очей. Боятися не було часу. Я, як ніколи чітко, побачив перед собою першу літеру свого імені, яку колись, давно-давно, моя мати намалювала червоними барвами на картонній коробці, де зберігалися мої таємниці. Я знову побачив вишуканий жест, яким її малювали, акуратно так, не відриваючи руки. І я усвідомив, що десь усередині я теж володів цим жестом. Я теж так можу. У м'якій колисці тієї літери «U» я пришпорив своїх коней і врятував собі життя. Я стис руки на кермі і всією своєю вагою нахилився ліворуч. Було чутно скреготіння гуми від зчеплення із землею і те, як важко рухалася машина, неначе риба, що пливла проти течії. І тут дорога повернула, повернула велично і лише для мене. Я з жалем відчув, як щось впилося мені поміж лопаток. Певно, то був приклад рушниці. Не знаю. Я впав навколішки. Підбігли люди, вони щось кричали. Та мене вже неможливо було спинити. Я повернув праворуч, обережно притримуючись краю казкової спідниці, яку я пам’ятав усе життя, а коли потрапив на вигинисту спину риб, що часто приносили за наш стіл аромат моря, — натиснув на газ. У ту хвилину, коли мене черговим ударом прикладу збило з ніг і я впав долічерева, я вже на скаженій швидкості здіймався канавою в Пассабене, і поки на мене під нестерпний ґвалт один за одним сипались удари, я знімався у повітря, горланячи своє ім’я. Я заплющував очі і знову з легкістю спускався шиєю найвродливішої у світі жінки, і, перш ніж зникнути з очей на її плечі, я обережно тиснув на газ. Я знову контролював життя. Аби захиститися, я закрив голову руками, адже не хотів знепритомніти. Більше я нічого не відчував. Крім остраху, що смерть забере мене раніше, аніж я доїду до кінця. Я знав, де я хочу зупинитися. Це була нечувана думка і в той же час ще нічого в житті я не відчував так ясно. Проте цей ідеал був у мені завжди. Зібравши останні крихти волі, я обігнув різкий поворот, який я бачив на звивистих дорогах Колле Тарсо, потім опинився в затоці великої річки, на берегах якої красувалися залиті літнім теплом пляжі, і довірив своє тіло її водам, щоб вона віднесла його туди, де я хотів спочити. Я чув, як віддаляються крики і як повітря клекоче в грудях. Ще якийсь час я хапався за кермо, і моє серце ще билося. Не зрадила мене споконвічна річкова мудрість: і ось я на швидкості 140 виїжджаю на пряму-пряму дорогу, де через убогу примітивність війни садили нікчемні літаки і де я віднайшов путь, з якої все починалося. Однієї туманної ночі, багато років тому, йдучи пліч-о-пліч із батьком, я зрозумів, що лише той рух справжній, який веде до сутності речей, туди, де оживає час. Тепер я знав, що в мені він теж є, треба було лишень щодня відкопувати його з-під руїн життя.