Моя нова Батьківщина — Штати, принаймні наразі.
Не вірю, що у США мені не знайдеться місця.
Те, чого я бажаю:
Мої батьки померли під час революції 1917-го року. Вони позбавили себе життя у своєму маєтку в Бастеркевіці, випивши отруту. Збайдужіння.
Мене врятував американський посол. У потязі, що темної ночі увозив нас геть, було шістнадцять вагонів. Ми були в першому. Я, американський посол, моя сестричка Алма і ще одинадцять біженців із вищого світу.
Американський посол закохався в мою сестричку, а вона сказала, що нікуди не поїде без сестрички Єлизавети.
Саме так я опинилася тут.
Що ж ще.
Грошей не маю. Животію у справжнісіньких злиднях. Живу із уроків музики. Музиці навчилася, бо це входило в обов’язковий набір умінь для жінок нашого суспільного становища, щоб вони змогли вийти заміж. Крім того, туди входили ще італійська, французька, малювання, складання віршів, танці і садівництво. Проте єдине, що стало у пригоді, — це музика.
Наразі досить.
Спати лягаю у двадцять на дев’яту вечора.
Про моє тіло.
Моя сестричка була вродливою. А я маю сумний вираз обличчя. Великий рот. Посередні очі. Затонке волосся. Чорне. Гарного чорного кольору. Одначе чоловікам моє тіло подобається. Худоба. Груди. Ноги. Шкіра кольору перлин. Щиколотки. Декольте. Так, їх приваблює моє тіло. Обличчя у мене негарне, тому чоловіки переходять відразу до вдоволення свого сексуального апетиту, не вдаючись у романтично-любовні прелюдії. Мене це влаштовує. Мені подобається виставляти своє тіло напоказ. Не прикривати груди, коли я нахиляюсь. Кружляти босоніж. Подобається спускати спідницю аж до стегон. Розмовляючи, притулятися до чоловіків грудьми. Затискати руку поміж стегон, мовчки озираючись навсібіч. І ще багато іншого.
Я спала з одинадцятьма чоловіками. Проте я досі незаймана. Не те, щоб мені не дуже подобалось, коли двоє з них володіли мною ззаду. Радше, вони були не в захваті, до того ж вони більше не показувались. Гадаю, я їх принизила. І це мені подобається. Для мене секс — це помста. Принаймні зараз. Так буде не завжди, але наразі це саме так.
За що мені мститися.
За що мені мститися.
З квітня 1923 року
Спитай мене, про що хочеш, і я відповім.
Тож він каже:
— Не знаю, я нічого про тебе не знаю.
— То спитай.
— Де твоя родина?
— У мене її немає.
— Так не буває.
— Спитай щось інше.
— Ти непроста дівчина.
— Мій батько завжди казав, що я непроста дівчина, і тепер я розумію, що цим він хотів мені сказати — і собі зізнатися, — що ми двоє не могли зблизитись, тому він знайшов вихід у тому, що любив мене на відстані і кожну мить свого життя жалкував про те, що не може, насправді не буває непростих людей, просто
Я навчаю дітей грі на фортеп’яно. Іноді і дорослим даю уроки. Зарплатню мені платить фірма «Стейнвей і сини», — це вона виготовляє цей інструмент. Ось і вся історія. На початок століття.
Що за дурня — вести щоденник.
На початок століття.
4 квітня 1923 року
Ім’я: Ультімо. Італійською це означає the last one — «останній». Так називають дітей у тих сім’ях, де більше не хочуть їх мати. І первістка тому називають Прімо.
Італійські порядкові числівники:
Перший
Другий
Четвертий
П’ятий
Шостий
Сьомий
А про «третій» забула?
Я спитала Ультімо, чи справді в його родині більше не було дітей. «Більш-менш», — відповів він. У батьків він був єдиною спільною дитиною. Його мати закохалася в одного італійського графа, що був їхнім другом, батьковим другом. Він загинув в автомобільних перегонах. А за шість місяців мати народила хлопчика. Від графа. Батько його всиновив, проте всі знали, що то дитина графа.
— А в мого батька було шестеро дітей від чотирьох різних покоївок. Коли він ходив селом, то гладив їх по голівці, не підіймаючи на них очей.
Погана звичка пам’ятати минуле.
Одначе записувати треба те, що відбувається зараз. Для цього, власне, і потрібен щоденник.
Сьогодні у мене урок у Стівенсонів. Потім треба проїхати тринадцять миль у фургоні, бо ще маю урок у Байтів. У них двійко близнят. Моцарт. Тобто, я маю на увазі, що спробую навчити їх грати Моцарта, а не те, що вони грають, як Моцарт. Хоч діти того самого віку. Їм по п’ять рочків. Фірма «Стейнвей і сини» платить мені по півтора долари за годину. А коли нам удається продати фортеп’яно, ми отримуємо частку 4,5 %. Я розділяю її з Ультімо. Порівну. Хочу запам’ятати цю дрібничку, бо, коли я знову розбагатію, мені буде вкрай важливо це пам’ятати.