Він упевнений, що я знову стану багатою. Я маю схильність до таких речей, бо так буває, і так станеться.
Я хочу знову відчути, як м’які простирадла торкаються мого тіла; вони чисті і приємно пахнуть; хочу відчути природність марнотратства. Хочу викидати геть речі, які я використала лише раз. Хочу, щоб, коли з мого столу забирали на кухню миску, їжа в ній не була виїдена до крихти. Хочу бачити поклоніння в їхніх очах, хочу, щоб вони мені прислужували, хочу відчувати страх у їхньому голосі.
Усе це я пам’ятаю ще з тих часів, коли ми були заможними. Я нічого не забула. Я в будь-який момент знову зможу так жити.
Тепер я почну перераховувати дні, коли лягла спати голодною. Перший — цього вечора. Другий буде завтра, я вже знаю це напевно. Скільки ж голодних днів потрібно принцесі, аби навчити її всьому тому, чого вона має навчитися і потім знову могла їсти? 500 днів. Ані днем більше. Я обіцяю.
Лишилося ще 499 днів.
Я не така лиха, як здаюся.
I не така погана, як здаюся.
Не така.
Лягаю спати о десятій чотирнадцять вечора.
Молитва.
5 квітня 1923 року
Уперше я побачила механічне піаніно в селі, у пана Брандіца. Треба зізнатися, що то було щось дивовижне. Коли на ньому грали, пан Брандіц ставав біля меблів і посміхався. Іноді він розчулювався і по його смутному обличчю текли сльози. Час від часу він вмикав піаніно потайки, не сказавши нікому, і робив вигляд, що нічого не відбувається. А іноді, коли ми всі були в саду, з вікон міг раптом залунати уривок з творів Шопена. Якщо це чув юнак, то він злітав сходами нагору, аби познайомитися з дівчиною, яка так просвітлено, спокійно грає, але натомість знаходив там похмуру порожнечу зали, в якій бездушні, — хоч це і сумнівно, — чорно-білі клавіші підіймалися й опускалися самі по собі. Він почувався присоромленим.
Я постійно відчуваю щось схоже, коли бачу тіла чоловіків, з якими кохаюся.
Коли піаноли вдосконалилися, досягаючи несподіваних і, по суті, казкових результатів, виробники фортеп’яно вирішили, що їхній час минув. Стало цілком очевидним — якщо люди матимуть змогу досконало відтворювати Шопена, не граючи самотужки, то потреба годинами корчитися на уроках задля привілею гри на музичному інструменті, коротко кажучи, стане непотрібною розкішшю. Тож усе більше людей почали розглядати можливості виробництва механічних піаніно. Хоч усім було зрозуміло майже одразу, що це гнітюча справа. Виготовляти піаноли було набагато легше, аніж фортеп’яно, проте геть усі передчували, що натомість вони втратять «серце музики», що б не мали зазвичай на увазі, уживаючи цей вираз. Тож вони були спантеличені і не знали, де знайти вихід.
У компанії «Стейнвей і сини» — одній з найвідоміших і найбільших у світі, конструктори цього музичного інструмента вирішили ґрунтовніше підійти до проблеми. Вони довго її вивчали. Довго розмірковували над варіантами. І, врешті, дійшли висновку, що фортеп’яно треба продавати разом із убудованим механізмом, що навчав би на ньому грати. Зрозуміло, що то був лише дослідницький етап, на якому задум ще не мав чітких обрисів. Наступний крок — винайти спосіб продавати фортеп’яно разом із піаністом, що гратиме, коли його про це попросять. Таким чином, можна було б знайти рівновагу між зручністю механічної піаноли і незамінним вкладом людини, яким, безсумнівно, є душа, зберігаючи при цьому «серце музики». Компанія серйозно почала вивчати можливість реалізації подібної розробки. Коли ж вони дійшли висновку, що з економічної точки зору їхня ідея не витримує ніякої критики, прийняли рішення, якому, наразі, я завдячую своїм заробітком. У 1920-му фірма «Стейнвей і сини» запропонувала публіці незвичну комерційну вигадку: безкоштовні уроки гри на фортеп’яно для тих, хто бажає приєднатися до вишуканого мистецтва музики. По всьому світу були відібрані сотні викладачів гри на фортеп’яно. Потім їх відправили в міста і села навчати мистецтву гри на піаніно.
У супроводі автомеханіка ми їздимо на фірмовому фургончику-вантажівочці. А геніальність вигадки полягає в тому, що бажаючим купити інструмент ми привозимо його абсолютно безоплатно, самі складаємо і ставимо там, де забажає замовник, а потім, аби допомогти їм на початковому, найважчому етапі опанування інструментом, ще протягом трьох місяців даємо безкоштовні уроки. Тим, хто після опробування фортеп’яно вирішує його купити, компанія дарує на додачу ще три місяці щоденного навчання за символічну плату в 10 центів за годину. Треба визнати, що з їхнього боку це дуже виважене рішення.