— Дозволь мені спати з тобою.
— Тобто?
— Спати з тобою, у твоєму ліжку.
Я розреготалася.
— Ти здурів?
— Але ж ти спитала, що я хочу у подарунок.
— Так, спитала. Але ж я пожартувала. Крім того, я ні про що таке не думала.
— Це ж лише подарунок, — відповів він.
— Знаю, але…
— На річницю.
— Тьху, що це тобі припекло зі мною спати?
— Та ти не хвилюйся.
— А мені, що ти мені подаруєш натомість?
— Проси, що хочеш, — відповів він.
Я трохи поміркувала.
— Дай почитати твої листи.
— Які ще листи?
— Ті, які ти ніколи не відкриваєш. Тим більше, що я знаю, де ти їх ховаєш.
— А що тобі з моїх листів?
— Пусте. Дай почитати.
Він поміркував хвильку.
— Прочитавши, запечатаєш їх знову і ніколи більше про них не заговориш, добре?
— Добре.
— Гаразд.
— Почекай, поки я перевдягнуся, а потім приходь.
— Гаразд.
— Принеси мені листи.
— Зараз?
— Так.
Ультімо пішов до сховку.
Безглузда історія. Усі листи до Ультімо приходять з Італії, пише їх італійський священик. Звуть його дон Саверіо. Спочатку він хотів знати, чи це дійсно Ультімо Паррі, бо мав упевнитися, що пише саме йому. Тож він засипав Ультімо питаннями і вони всі стосувалися війни. Питав про події, що сталися на війні. Панотець дуже сподівався, що Ультімо відповість, і тоді чоловік напевне знатиме, що листується саме з Ультімо. Безперечно, Ультімо не написав і рядочка. Тоді священик відписав, що, як про нього, то він перестав би писати, бо не довіряє Ультімо, але Кабіріа наполягає, щоб листування тривало. За словами Кабіріа, саме те, що відповіді немає, і свідчить, що вони пишуть саме до Ультімо. Напевно, Кабіріа — це його товариш, з яким вони разом воювали. І вони, певно, були близькими друзями. Зараз Кабіріа за ґратами і сидітиме там ще дуже довго. Саме тому він не може писати сам, а просить про це священика. Здається, його пошту перевіряють. Але все, про що панотець хоче написати, — то велика таємниця, і Кабіріа не хоче, щоб про неї дізналася поліція. Дуже скидається на те, що дон Саверіо не надто задоволений, що
У двері стукають — це Ультімо.
Відчиню — не відчиню.
24 квітня 1923 року
Родина Фарелів виявилася таким нудним сімейством, що я не стала вигадувати нічого оригінального і, хоч як хотіла цього уникнути, усе-таки вдалася до найпростішого варіанту втілення свого плану, аби тільки якнайскоріше звідти вшитися. Пан Фарел постійно на мене витріщався. Він був із тих легковірних людей, які гадають, що рано чи пізно щось може перепасти. Я сама його в цьому переконала. Кілька тижнів я змушувала його сподіватися. Потім дочекалася, поки ми залишимось наодинці. Я розірвала перед ним сорочку і сказала, якщо він не заплатить мені двадцятку, я закричу. Раптом він знітився, але двадцять доларів заплатив. Тоді я сказала, що, оскільки він уже дав гроші, то може торкнутися. Він поклав мені руки на груди. Поцілував соски. «Досить», — обірвала я його і застібнула жакет у бідолахи перед носом. Того тижня ми повторювали це кілька разів, щойно залишались самі. І щоразу він платив. Я дозволила йому торкнутися і там. Коли це сталося востаннє, щойно він витяг двадцятку, я сказала, що не хочу грошей. «Спускайте штани», — скомандувала я. Нещасний аж тремтів від збудження. Проте, розірвавши сорочку в себе на грудях, я почала кричати. Вбігла його дружина, а за нею — біжком малий синочок. Пан Фарел силкувався натягти штани. Я не могла вимовити й слова. Удавала, ніби прикриваюся спереду, хоча насправді цього не робила. Хотіла, аби та жінка побачила, які звабливі у мене груди.
Вони заплатили мені гроші за мовчанку, щоб я нікому й ніколи не розповідала. А також купили фортеп’яно. Ніхто на ньому не грає, але воно стоїть у кімнаті, як щоденне нагадування про всю ту бридоту.
Одначе пан Фарел, певно, комусь розповів, бо вони почали нас приймати знехотя. Я відчула, що пахне смаленим і написала своїм роботодавцям лист з проханням про переведення в інше місце. Так ми опинилися в Канзасі.
Власне, то була одна з моїх перших спроб, тому мені не вистачило спритності. Тепер я не роблю нічого подібного. Надто небезпечно. Тепер я дію безпомилково. Я розігрую шедевральні спектаклі. Як у випадку з тим дивним хлопчиком Коулів. Якось, виконуючи уривок, я зупинилася і несподівано розридалася.
Справжня невеличка сцена істерики. Пані Коул нічого не могла втямити.