— Мені так прикро, дуже, дуже прикро, я більше не буду, — промовляла я до неї, схлипуючи, — у цьому домі є щось, чого я дуже боюся, мені так шкода, шкода, але мені справді лячно.
— Чого ти боїшся?
— Мені страшно, — повторювала я, схлипуючи знову.
— Чого ти боїшся? — і тут вона теж почала плакати, адже добре розуміла, у чому справа. Та вона страхалася, що я скажу, що справа в її синові, і хоч я про це не сказала ні слова, жінка й сама це чудово знала. Так, усе це сталося через її сина, і саме його я боялася, адже в ньому було щось незвичайне, навіть попри те, що ніхто не наважувався говорити про це вголос. І навіть я змовчала, але просто не могла залишатися там ані годиною більше, у тому будинку, під одним дахом з дитиною, яка є
ДЕМОНОМ.
Проте я нічого такого не сказала, а лише зібрала речі і, заливаючись слізьми, по-дитячому щиро її обійнявши, попрощалась з пані Коул, і швидко вибігла геть. У той час, як Ультімо розбирав інструмент, я щосили кричала, що не хочу, аби те фортеп’яно стояло в нашому фургончику, бо воно прокляте. Сусіди повибігали зі своїх домівок, аби лишень подивитися, що коїться. Проте вони не насмілювалися підходити, адже на їхніх очах із сусідчиного дому, схлипуючи й обіймаючи пані Коул, тікала вчителька музики, а в цей час Ультімо заносив деталі фортеп’яно до вантажівки. Тож бачите, як подобалася мені пані Коул, адже, попри те, що мені нічого не вартувало змусити її купити той інструмент, тим більш, що я бачила, з якими нажаханими очима вона вийшла з хати, я відмовила її від покупки, хоч жінка вже готова була платити, аби лишень звільнити мене від переляку, який викликав у мене цей рояль. Оце і є яскравим свідченням того, як я прихилилася до цієї жінки. Я, що взяла собі за правило нічому не дозволяти порушити мій план занапастити кожну родину, яку мені випадок
— То що не так з тим фортеп’яно? — спитав Ультімо.
— Усе з ним гаразд.
27 квітня 1923 року
У суботу в Ботфорді відбувалися автоперегони. З нагоди міської ярмарки. Проте, Ультімо не схотів їх відвідати.
— Ти збожеволів чи що? Ти відразливо ставишся до гоночних автомобілів, до автотраси і всього такого, хоча мрієш про створення власної траси для перегонів, і ось поруч відбуваються змагання, а ти не хочеш піти подивитися?
— Це все вистава, — відрізав він.
Ультімо пояснив мені, що там усе домовлено, що всі лише вдають змагання, радість, але насправді вже давно знають ім’я переможця. Вони влаштовують усе це виключно заради парі й через те, що людям подобаються автомобілі.
Я пішла на змагання сама.
— Ультімо, я бачила трасу з ґрунту, саме таку, про яку ти розповідав. Вона простягалася круг парку і була овальною, а по ній без упину їхали машини, саме так як…
— Попіл. Це не ґрунт, це попіл, — промовив він. — Вони використовують попіл, який потім поливають водою чи олією.
Ультімо знав усе про перегони. Я спитала його, який тоді сенс у тому, щоб мріяти про щось, що вже створили в такому гидотному місці, як Ботфорд. Він дуже розхвилювався.
— По-перше, те, що ти бачила, — то для коней. Вони використовують її для автоперегонів, але то для коней. По-друге, ця дорога овальна. Яка то траса для перегонів, коли їдеш тільки в один бік? Для коней це згодиться, але автомобілі — то геть інша річ.
— Слухай-но, як я зрозуміла, ти хотів зробити її саме такою, бездоганно-округлою, як той квартал, де ви ходили з батьком. Хіба ти не казав, що вона має бути, як той квартал? Ти приїжджаєш туди, звідки почав свій шлях, але це все одно означає, що ти приїхав з іншого боку. — Я геть нічого не розуміла.
— Послухай, Єлизавето. Хочеш втямити, про що я кажу?
— Так.
— Тоді слухай. Овальними кільцями бігають коні. А автівки їздять дорогами, дорогами, що йдуть по всьому світу. І їхні повороти незліченні. Розумієш, яке це диво?
— Так.
— А тепер — забудь про весь світ. Прибери дерева, в які врізаються автівки, пішоходів, перехрестя, які ніхто не може контролювати, вози, що їздять туди-сюди, прибери галас і пил. Візьми лише кришталево чисте зачарування, що розтинає простір і час і людські руки, що, тримаючись за кермо, повторюють кожен вигин траєкторії дороги, звільняючи її. А тепер перенеси її туди, де немає ані часу, ані простору. Ну що, тепер втямила?
— Так.
— Повороти, Єлизавето, багато поворотів, стільки, скільки я бачив за все своє життя. Обриси світу. У невідомості.
— Так.
— Вмикаєш двигун і їдеш. Їдеш, поки кожен поворот не почне зникати в єдиному порухові, що починається там, де й кінчається, зникаючи в самому собі. Здається, що це досконале коло, замкнене і довершене. І все твоє життя в тому колі. Але коло те існує лише у твоїй голові, а не в реальності. Воно — в тобі.