Якось вона спитала, чи хотіла б я поміряти її вбрання. Я погодилась. Я одягала і знімала сукні на її очах. Їй це подобалось, і я вдавала, що теж отримую задоволення. Усе це мало не скінчилося ліжком. Але я хотіла приготувати її на повільному вогні. Ми лише поцілувалися. Пізніше все станеться так, як і має бути, але той святковий день ще не настав.
Пані вирішила організувати свято, де б я тішила гостей своєю грою. «Ми, без сумніву, тобі заплатимо», — сказала пані. Увечері я опинилася на веранді разом із паном Кертісом. Він пив. Він теж ставився до мене, як до рідної. Люди такі самотні, що
Раптом він розридався. Потім розповів, що не має грошей, щоб мені заплатити, що у нього взагалі ні на що немає грошей, навіть, щоб оплатити цей прийом. Що кожного дня він удає, ніби йде на роботу, хоч його офісу вже не існує. Розказав, що, сидячи у кав’ярні, мріяв повернути все на свої місця. «Я банкрут», — мовив він. Спочатку я подумала, що ці люди і так уже пропащі, але потім мені сяйнула думка, як я можу штовхнути його вниз. Просто так, щоб не порушувати мій план. Я сказала пану Кертісу, що маю дещо на думці. Гадки не маю, звідки беруться в моїй голові такі ідеї. У мене талант. Тож, у слушний момент, я витягла якісь світлини із сибірськими краєвидами, з тих, що з-за океану присилають комуністи. Мені таку дурню присилає сестра. Хоч на мене ці нісенітниці аж ніяк не діють. Мені байдуже, що коїться там, я вже давно вирішила. До мене все те не має жодного стосунку. Коротше кажучи, я верзла щось про тих бідолах і про те, що пан Кертіс мене надихнув на збирання коштів, які ми відправимо тим нещасним, і що він особисто зробив дуже щедрий внесок — триста доларів. Гості почали плескати в долоні. У колі цих багатіїв благодійність — це щось на кшталт спорту. Дуже багато важить турнірна таблиця. Усі кинулися жертвувати нечувано щедрі суми. Удаючи надзвичайну зворушеність, я згрібала гроші. Пізніше я таємно передала всю суму пану Кертісу.
— Я все поверну, — запевняв він мене, бо, мабуть, був таки чесним чоловіком.
— Я переконана в цьому, — відповіла я.
Коли збіг термін, передбачений правилами фірми, я їх покинула. Одначе, перш ніж піти, я написала анонімні листи всім, хто робив пожертви сибірякам, і порадила їм простежити, на що були витрачені їхні гроші. Гадаю, за кілька місяців по тому пан Кертіс укоротив собі віку. Хай там як, але він хоч би на це спромігся.
Це його витівка, і мені нема чого боятися поліції. Якщо мене і знайдуть, їм з того жодної користі. Лише даремно витратять час.
Головне — часто змінювати місце перебування. Ультімо не розуміє нащо це потрібно, а от я ще й як розумію.
Америка велика, з цим проблем не буде.
Як довго я тут затримаюсь?
Як довго буде зі мною Ультімо?
Ймовірно, що колись несамовита більшовицька кіннота домчить і сюди, на ці рівнини, і тоді ми знову будемо змушені піти геть.
Я воліла б жити там, куди Історія не домчить. Чи є таке місце, де не існує Історії? Отож, я б хотіла жити саме там.
Я — пасажир без квитка, що, сховавшись, спить на великому кораблі Історії.
Ультімо теж безбілетник.
Ті, хто купив квиток і на тому заспокоївся, — боягузи. Для них має значення, куди пливе той корабель. А для нас — ні.
Хоча я не певна.
9:55 вечора. Безбілетниця йде спати.
14 травня 1923 року
Сестра відповіла на мій лист. Та жінка просто невиправна.
Є такий чоловік — Василій Зарубін, землевласник, що обрав мене за наречену, коли мені було десять. Я мала стати йому за дружину, так вирішив мій батько. Для мене це не мало значення. Проте через якісь мої хвороби всю цю справу довелося відкласти. А потім прийшла Революція. Отож, цей Зарубін, живий-живісінький, мешкає в Римі і має статок, удвічі більший за той, що мав до Революції. Він був шляхетною людиною. А приємна новина полягає в тому, що він завжди готовий зі мною побратися. Моя сестра не сумнівається, що я
У нього наразі є жінка, але, мені здається, що жодних проблем не виникне, якщо я
Сестра каже, що я знаю, що робити. Так-так. І в цьому вона не помиляється.
Я відчуваю задоволення від самої думки, що можу знову стати заможною за якихось двадцять днів. Прийшов час подорожувати. Дуже добре. Добре, добре, добре.
На радощах я дозволила Ультімо спати зі мною. Він зараз поруч, лежить на тому боці ліжка. У нього вузька потилиця і чудні великі вуха. А ще він має худі й довгі ноги. Спить.
Ось що я зараз зроблю. Я оголена ляжу в ліжко і притиснусь до Ультімо. Проведу язиком по його потилиці. Він прокинеться, але я тихенько прошепочу йому на вушко: «Не повертайся, лежи спокійно, бо янгол іде». Потім я рукою почну його пестити. Довго. Я завжди зупиняюсь за мить до того, як він кінчить. Потім почну знову. Врешті, пестячи його неспішно-неспішно, я даю йому кінчити. Потім засинаю, утнувшись носом у його спину.