Я зателефонувала у «Стейнвей і сини», щоб повідомити про зникнення Ультімо.
Може, вони щось дізнаються. Чекаю на відповідь.
Ультімо сказився. Вони ж його звільнять.
Малоймовірно, що це через те, що сталося нещодавньої ночі.
У родині Стівенсонів я досягла прекрасного результату. Їхня донька майже припинила їсти. Вони від збентеження місця собі не знаходять і вже почали звалювати вину один на одного. Я переконала їх, що музика — чудові ліки від тієї недуги. Викладатиму у них ще три місяці.
10:51 вечора.
Сплю, не вимикаючи освітлення.
21 травня 1923 року
Негода. Ненавиджу негоду. Гриміло так сильно, що я була змушена припинити урок. Ми підійшли до вікна, щоб спостерігати за тим, як падають градинки. Поступово мені став увижатися Ультімо, що повертався, ховаючись під величезною парасолем.
З фірми жодної новини.
Треба написати сестрі і спитати, скільки грошей я вже назбирала. Та я не хочу цього робити. Я нічого не хочу робити, коли за вікном такі дні.
Єлизавета. Мені лише хочеться написати своє ім’я.
Єлизавета.
Єлизавета.
Єлизаве-е-е-е-ета.
Я не хочу, щоб цієї ночі була гроза.
22 травня 1923 року
Досі жодної вісточки.
Ультімо. Що ти трясця робиш?
Певно, не обійшлося без тієї триклятої історії з трасою. Може, він зустрів когось. А може, вирішив забрати ті скарби. Я повернулася у фургончик і гарненько оглянула його речі. Малюнки, він теж їх забрав.
Принаймні міг би мене попередити.
Я написала сестрі. Не знаю, чи відправлю того листа.
11-та — Стівенсони.
3-тя — Макмаллоу.
5-та — Стенфорди.
Стенфорди не хочуть, щоб двоє їхніх доньок грали музику, написану євреями. Скарлатті був євреєм? Хіба ж я знаю. Треба спробувати вчити дівчат музиці євреїв потайки. Кошерна музика, ох-хо-хо.
Вони всі — телепні.
11:17 вечора.
23 травня 1923 року
Прийшла фонограма від «Стейнвей і сини». Вони звільнили Ультімо. Пришлють мені когось іншого. Питають, чи Ультімо забрав гроші? Чи майно фірми?
Ультімо, що сталося? Чому й слова мені не напишеш?
27 травня 1923 року
Для мене — ані рядочка, хоч я йому присвятила так багато своїх рядків. Ультімо, мені так подобалось, як ти торкався руками фортеп’яно, немов боявся зробити їм боляче. Ультімо, мені подобалось, як ти розповідав історії до половини. Ультімо, мені подобалось твоє ім’я і те, яким ти був, коли спав. Ультімо, мені подобалось, що ти говорив пошепки. Мені подобалось, що ти був до мене небайдужий.
І мені прикро за ту ніч.
Але що ми можемо вдіяти, якщо
Farewell,[11] мій друже.
Сьогодні, 27 травня 1923 року я припиняю вести цей щоденник, адже Ультімо більше ніколи не повернеться.
Єлизавета Селер, 21 рік.
Допоки ти не повернешся.
Італія, озеро Комо, 6 квітня 1939 року.
Шістнадцять років по тому
Я не йму віри. Чого лишень не виробляють у молодості. Після стількох років я перечитала свій щоденник. Те дівча, чи то справді я? Заледве себе впізнаю. Як же я могла вигадувати такі речі? Зараз у мене на таке просто не стане уяви. Скільки гарних якостей втрачається. Можливо, ті, від яких немає користі.
Найнеймовірніше — це мої витівки в тих родинах. Псувати, занапащувати родини. Як лишень мені таке спало на думку? Я ніколи не робила нічого подібного. Декого з них я й досі пам’ятаю. Ось, наприклад, Коули. Гарні були люди. Малий у них був справжнє бісеня і страшенно мені подобався. Рудий, веснянкуватий. Неначе зійшов із книжкових сторінок. Ще б пак, яке дияволятко! Щоразу, приходячи на урок, я приносила йому подаруночок. Це були дрібнички і цього я не вдавала. Трясця, яка ж я була бідна!
Я була лише мовчазною дівчинкою, у якої нікого не було. Згадуючи все це тепер, з висоти прожитих сорока років, я бачу себе малою і далекою дівчинкою, що помиляється на кожному кроці, але, незважаючи ні на що, почувається гордою дитиною, що з гарно зачесаним волоссям, вип’явши груди, простує вперед, часто навіть не знаючи, куди йти.
А пан Фарел, такий високий і вишуканий, пам’ятаєте? Безславний кінець я йому приготувала. Стояти зі спущеними штаньми на очах у зарюмсаної дружини. Він такого не заслуговував. Насправді, мені він запам’ятався шляхетним і чепурним. Йому був притаманний аристократизм справжнього американця. Звісно, я була закохана в нього. Чи мав він недобрі наміри, підвозячи мене додому? Хтозна. Я й дотепер пам’ятаю аромат його парфумів, коли він нахилився до мене в машині, перш ніж я вийшла, і поцілував у щічку. Зараз, маючи вже стільки років, я бачу в тому цілунку багато що. І недобрі наміри, звичайно, теж. Зараз, коли я вже відчула щемливий біль від того, що твої бажання надто юнацькі як на твій вік, я можу впізнати те саме відчуття в посмішці пана Фарела, яку він подарував мені, випускаючи з авто. Я навіть почувалася дещо розчарованою. Адже мені той цілунок здався батьківським цілунком, подарованим дочці. Я геть нічого не розуміла. Дивовижно, як ми доживаємо до зрілих років, ще не розуміючи нічого у тому, що таке справжнє життя, доросле життя.