Я писала для Ультімо, це я знаю напевне. Я навмисне забувала свого щоденника де лишень могла, а він читав і обережненько клав на місце. Ніколи мені нічого не казав. Але я знала, що він читав його. Ми були, неначе дві юні ув’язнені душі, що перебували у безглуздому засланні, і все, що нам лишалося, — це мріяти про те, чого ми не мали. Мрії. У нього була його дорога в безвісті, сповнена всіма тими поворотами, що він украв у світу. А я йому писала. Чи собі? Хтозна.
Ми були далекими від усього. Занадто далекими.
Лише тепер я розумію, що то було найкраще з усього, що я зробила за життя. Ті місяці, що я провела з Ультімо, розвозячи фортеп’яно. І вечори, коли я для нього писала. Часто я записувала історії, що почула від нього. Мені подобалось перетворювати його на героя роману, художню вигадку. Я хотіла упевнити його, що він — особливий, як ті, про кого читаєш у книжках, чи ті, про кого він читав у коміксах. Герой. Саме так, може, я хотіла, щоб він знав, що він був для мене героєм.
Хоч я ніколи в житті не наважуся йому про це сказати.
І ніколи не говорила. Навіть зараз, коли стала освіченою і доброзичливою, але на цьому все. Я оніміла в якусь давно забуту мить свого дівоцтва, а потім нічого більше не можна було вдіяти.
Писати — так, я писала багато. Але ж писання — це витончена форма мовчання.
Я поїхала звідти за тиждень, узявши квиток на потяг до Рима і приїхавши сюди. Аби знайти потрібне місце, мені знадобилося трохи часу, адже Ультімо завжди говорив плутано, коли йшлося про місцезнаходження. Мені сто разів кортіло повернутися назад, проте я все ж таки знайшла загублену в сільській місцевості стареньку будівлю. На її стінах ще виднівся затертий слід від напису: «Гараж Ліберо Паррі». Я розумію, що це безглуздя. Але які ж ми гарні люди, якщо ще здатні на таке безглуздя. Своєму чоловікові я сказала, що маю обов’язково відвідати те місце і зробити це наодинці. Він зрозумів. Можливо, я маю розповісти, що ми з Василієм Зарубіним дійсно побралися (Василій, кохання моє), я маю від нього двійко діточок і привілеї заміжньої і багатої жінки. У нас чудовий маєток у Римі, за п’яцца дель Джезу, а влітку ми їздимо на море на Мінорку, де ще дме вітер з океану. У нашому будинку повно картин, а от фортеп’яно немає жодного. Принаймні щодо цього я була чесною. Іноді я наспівую «Going back». Тихесенько.
Я щаслива жінка, така, якою і має бути будь-яка інша у сяйві мого блискучого віку. У мене вишукані слабкості і сповнені чарівності рубці. Я позбулася ілюзій щодо людської шляхетності, а тому навчилася цінувати їхнє неоціненне мистецтво уживатися з власною недосконалістю. Врешті, я ставлюся милосердно і до себе, і до інших. Тож я готова зустріти старість, наперед тішачись, що зможу доходити до крайнощів і робити дурниці. Якщо в зрілому віці ви отримали все, що бажали, тоді старість стає немов другим дитинством, і ви знову починаєте пустувати, тільки тепер поряд немає нікого, хто наказав би вам зупинитися.
Я щаслива жінка і, можливо, саме тому опинилася тут, перед потертим написом «Гараж». Клянуся, що вже багато років я не згадувала ані про Ультімо, ані про фортеп’яно, ані про уроки за десять центів. І щоденник цей зберігся лише тому, що я ніколи нічого не викидаю. Якщо я досі зберігаю квитки на недільний луна-парк, то як же я могла викинути цей щоденник? Та це вже в минулому, як і багато іншого. Я не знаю напевне, але мені здається, що те, що сталося, було ніби несподіваним усвідомленням власного минулого, яке прийшло одного дня на схилі віку. Спочатку це були віддалені, ледь освітлені фігури, і раптом вони наближаються до тебе, повнокровні, залляті світлом, неначе герої припізнілої вистави. І ти не можеш відігнати від себе відчуття, що їх конче необхідно прийняти, як запрошення чи як неочікуваних гостей, як