Я втомилася.
22:45.
Хочу зробити все так, як колись.
10:45 вечора.
Порожнє ліжко.
Я не лягаю спати не поївши. Я тепер ніколи не лягаю спати голодною.
Єлизавета.
Єлизавета — груди вип’яті вперед, волосся гарно зачесане.
Наступного дня
На будівлі був затертий напис «Гараж», а от хазяїнів більше не було. Одна гарна пані мені розповіла, що родина Паррі бозна-як давно переїхала до міста.
— Уже минуло років зо двадцять, — розповіла жінка. — А вам відомо щось про нещасний випадок? — спитала.
— Небагато, — відповіла я.
— Вони переїхали до міста, — сказала жінка насамкінець.
— Вони ж живі, чи не так? — спитала я.
Жінка лише плечима знизала.
Єдиною людиною, яку я могла ще знайти після стількох років, був Ультімів батько. Відверто кажучи, я не певна, що знов хочу зустріти Ультімо. Я тільки дуже хотіла дізнатися про нього більше. Може, я хотіла дізнатись більше про себе. Мені ніби захотілося побачити той світ, який бачив він. Торкнутися рукою тих речей, яких він торкався.
Я спитала, чи залишилося від них щось таке. Пані відповіла, що нічого не має, а потім кивнула в бік шляху. Там, одна коло одної, немов загородження, лежала купа старих покришок і вицвілої сірої гуми. Вона простяглася на кілька метрів уздовж дороги, а далі — пустка. Я підійшла і торкнулася рукою. «Ультімо», — прошепотіла. Хоч це було і не просто, та я могла б знайти в Удіне того священика. Мені подобалася думка про те, що я можу особисто побачити загадкового Ультімового батька, того Ліберо Паррі. Я хотіла знати, чи існував насправді Ультімо, чи то була моя вигадка. У юності батьки — то наче сон, і цьому нічим не зарадиш. Найдовший сон.
Я збрехала про те, що мої батьки, випивши отруту, укоротили собі віку у власному маєтку в Баскервіці. Вони загинули в Сибіру як каторжники.
Тож я поїхала до міста. Ліберо Паррі має вантажівку, на якій перевозить речі. Він тримає авто в маленькому гаражі, де також знаходиться його офіс. Над гаражем висить вивіска «Автоперевезення». На стінах купа світлин з автоперегонів. А ще багато зображень двигунів. Під кожною рамкою каліграфічним почерком, з невеличким нахилом праворуч, зроблені підписи. Під однією з рамок написано: «Гірські дороги Колле Тарсо».
Я залишилась і три години чекала, доки повернеться хазяїн. Але, побачивши його, мені не стало сміливості підійти ближче. Я спостерігала здалеку. Через катастрофу він утратив ногу. Певно, правиця у нього теж пошкоджена, бо він нею майже не користується, хіба що показує щось простеньке. Наприклад, триматися за кермо чи поправити назад волосся. Отже, ти справді існуєш, Ліберо Паррі.
Іноді, сховавши одну руку під шаллю на колінах чи в жакеті, я граю Шуберта. Мені подобається відчувати, як пальці бігають клавішами. Ця музика лунає в моїй голові, але про це ніхто не здогадується. Здається, що я блукаю десь у власних думках. А насправді, я граю Шуберта.
Наступного дня я набралася хоробрості і, перейшовши вулицю, підійшла. Я сказала чоловікові, хто я. Розповіла про те, що багато років тому ми з Ультімо жили разом кілька місяців. В Америці. Розвозили фортеп’яно. І що мене звуть Єлизавета.
Ліберо повторив моє ім’я так, ніби намагався пригадати.
— Так, Ультімо трохи казав про вас.
Минуло вже дуже багато часу відтоді, коли я чула, як це ім’я вимовляє хтось інший, крім мене. Може, це й дурня, та тільки в ту мить я впевнилась, що Ультімо існував насправді, не лише поряд зі мною.
Ця загадкова обставина, через яку речі з минулого, відійшовши в тінь з нашого життя, продовжують існувати, ба більше — дозрівають, щоосені дають нові плоди, про які нам уже нічого не відомо. Нелогічна невпинність життя.
Ми сіли за столом один проти одного. У його маленькому офісі. Не знаю чому, але розмова лилася сама по собі. Він трохи хвилювався, що вже був час повертатися додому, бо його чекала Флоренс. Здається, він її трішки побоювався. У певному віці кожен чоловік починає боятися власну дружину, але в його голосі були особливі інтонації, просякнуті покірністю домашніх улюбленців. Раптом чоловік усвідомив, що він уже й так дуже затримався, а тому й турбуватися вже запізно. Посміхнувся.
— Хіба мене не Ліберо[12] звуть, — промовив він таким тоном, немов хотів переконати в цьому передусім себе. А потім додав: — Я й уявити не можу, що мій син ремонтує фортеп’яно.
— А він був у цьому гарним майстром.
— Знаєте, він увесь час перепитував, де знаходиться радіатор.
— Ні ж бо, він добре знав свою справу.