— Мабуть.
— Якщо хочете почути правду, спитайте Ультімо. Він знає. Я все йому розповів.
— Я більше ніколи не побачу Ультімо, пане Паррі.
— Ну, що ж, наразі мені й справді час.
— Як бажаєте.
— Ну ж бо, не хочу, щоб ви залишалися з таким кислим обличчям. Це історії тридцятирічної давнини, і, якщо добре поміркувати, то вам до них не має бути жодного діла. Припиніть так цікавитися, хто вбивця. Залиште цю справу для поліції. У нас перукарі знаються на поліцейських справах.
— Справді?
— Так, у нас тут так заведено. Перукар ніби читає їх, а потім розповідає нам усе під час гоління. Так він економить наші зусилля.
— Гарна система.
— Ми випробовували її і на справжніх книгах, але тоді користі від неї було небагато.
— Хіба?
— Люди — ніби книги, і якщо ти не встигаєш розказати сюжет під час гоління за один раз, то треба читати самому. А нам таке не підходить. Ви любите читати?
— Так, іноді я навіть пишу сама.
— Книжки пишете?
— Траплялося.
— Неймовірно.
— Так.
— А знаєте, що Фанхіо[13] не виходить на трасу, не поголившись? У нього така манія.
— Не впевнена, що знаю, хто такий Фанхіо.
— Йой, ви й жартома так не кажіть.
Було ще багато іншого, про що я вже забула чи про що важко писати. Ми просиділи в тому офісику багато годин поспіль. Потім я спитала, чи не могла б я його провести. Чоловік погодився. Господи, як же я втомилася. Я написала цілий трактат.
11:41 вечора.
Наступного дня
Через свій дерев’яний протез йому було досить важко пересуватися. Чоловік розповів, що я не перша людина з життя Ультімо, яка з’явилася тут. Казав, що багато років тому приїжджав професор математики. Хотів дізнатись, чи вдалося Ультімо здійснити свою мрію. Про дорогу в безвісті.
— Я не знав нічого про це його дивацтво. Попрохав професора, щоб він розказав мені, але з його слів я зрозумів небагато. А вам щось про це відомо?
Я розказала йому все, що знала про дорогу в безвісті й про її незліченні повороти, украдені у світу його сином.
— Ото придумав. У світі вже є траси для автомобільних перегонів. Нащо будувати ще одну?
— Мене завжди зачаровувала та сліпота, з якою батьки ставляться до мрій власних дітей. Вони буквально їх не помічають. Вони роблять це на злість.
Чоловік спинився і сказав мені, що я не зможу нічого зрозуміти про нього і Флоренс, якщо не знатиму їхніх коренів.
— Вам навіть уявити таке важко, — додав він. — Ми походимо зі світу, де невідоме поняття «радість життя». Життя для нас було суцільною мукою і покаранням. Життя селян. Ви й гадки про нього не маєте, — мовив Ліберо. — Я розповім вам про мого брата. Працюючи на землі, тримаючи скотину, він усе життя гарував, як віл, аж поки не назбирав грошенят на житло у місті. Відтоді, як він вселився у власне помешкання, він практично не показував звідти носа. Він був щасливим. Коли я спитав його, що він цілими днями робить удома, він відповів мені словами, які сказали мені все про той світ: «Насолоджуюсь помешканням». Розумієте? Тепер, коли бачить нас, він вважає, що наше життя — то даремна метушня, але повірте, саме це й було нашим прокляттям — даремно метушитися і жити в тому болоті. Ми гарували, як прокляті, — у тому я вас запевняю. Але ніхто не міг нас зупинити. Тепер ви розумієте, чим були для мене автомобілі, що зникали за обрієм у хмарі пилу? Розумієте, що я грав у всі ті ігри лише заради того, щоб мати хоч би примарну нагоду чкурнути разом із Флоренс кудись далеко-далеко?
Чи з ошатним графом, що завжди вмів знайти потрібні слова, і від якого пахло тим світом, що ми ніколи не бачили.
13