І ось тепер ви бачите в мені одноногого каліку, що живе з чужим сином, а власного загубив десь у безвісті, і їздить на фургончику для інвалідів, тягаючи ящики з фруктами. І думаєте, що я нещасний чи навіть пропащий. Проте зовнішність оманлива. Знаєте, люди пробувають довге життя, але насправді вони живуть лише тоді, коли їм удається здійснити те, заради чого вони прийшли в цей світ. До того моменту й опісля вони лише чекають або згадують. Вони лише здаються сумними. Насправді вони просто далекі.
— Так, знаю, — відповіла я.
— Треба було бачити мене, коли я продавав корів в обмін на бензин. Ото було щастя. А ви вже здійснили те, задля чого народилися? — спитав мене Ліберо. — Ви такі далекі через те, що чекаєте, чи через те, що згадуєте?
— Можливо, і те, і інше, — відповіла я.
Ліберо розсміявся, потім замовк. Він хотів зазирнути глибоко мені в очі, перш ніж поставити питання, яке вже давненько крутилося йому на язиці.
— А що саме ви зробили Ультімо, що він викреслив вас зі свого життя ще нещадніше за мене?
Питаючи, він усміхався, немов нам обом було зрозуміло, що вже не було сенсу нічого приховувати.
— Але я б не сказала, що мене саме викреслили.
— Ви самі зізналися, що він пішов, не сказавши ні слова. Навіть не написав. Як же це зветься?
— Викреслення.
— Так він зводить рахунки з болем, — ви самі мені про це казали. То що ви йому зробили? Скажіть мені, тим більш, що хіба багато існує речей, важливіших за це?
Що зробила, що зробила, любий мій старець пан Ліберо… Ліберо Паррі. «Гараж Ліберо Паррі». Слід було спитати про це тодішнє дівча, що занапащувало родини. Випнуті груди, волосся гарно укладене. Мені по стількох роках важко це втямити. Тоді в моїй голові було напхом напхано стільки всього, що зовнішній світ минав повз мене, наче тінь, ледь поміченим, і все життя вирувало в моїх думках, у моїй голові. Того хлопця я заледве помічала, він був реальнішим в моєму щоденнику, аніж на дорогах Америки, він був ледь помітним маревом, яке я оспівувала у своїх мріях. Ультімо. Гадаю, я ніколи так і не побачила в ньому справжню, реальну людину. Тоді це було не на часі. Тож, озирнувшись з висоти сорока прожитих років, я з далечі бачу безліч учинків, яким не маю пояснення. Тіла, пане Ліберо, наші тіла були, неначе іграшки без інструкції, якими ми не вміли користуватися. Своє я майстерно гайнувала за писанням щоденника, але все це робилося для того, щоб не користуватися ним удень, при світлі сонця. А Ультімо, принаймні судячи з того, що я пригадую, носив його повсюдно, неначе завеликий плащ. Так, я мала зробити йому щось, певно, що мала б, і я, немов у тумані, пам’ятаю, як одної ночі сміялася, пам’ятаю танець жестів, який я не хотіла розуміти, слова, які я заклинала не говорити. Але що саме я йому зробила, я не знаю напевне.
Я йому відповіла, що ще не народилася, але це людям важко втямити.
Мені знадобилося багато часу, щоб з’явитися на світ. Тоді все відбувалося саме так.
Проте, пану Паррі я сказала лише:
— Я не була закохана в нього.
— Буває, — відповів він.
Повернувшись у свій розкішний номер у готелі на березі озера, я спакувала валізи. Прийшов час їхати. Який прекрасний слід зостається, коли, забравши всі свої речі, ти залишаєш по собі лише безлад, твій безлад, і як прикро, що давати йому лад будуть знуджені покоївки з відсутнім виглядом. Сяду на потяг і поїду до Рима. У мене двійко синочків і купа незроблених речей. Я маю чоловіка, до якого я радо повертаюся. Я отримуватиму задоволення від того, що за вікном один краєвид заступає інший, а я, ховаючи руки під шаллю з індійського шовку, тихесенько гратиму Шуберта.
Після стількох років мені було надзвичайно приємно знову вести свій щоденник. Але це лише частина тих незбагненних речей, що трапляються зі мною цими днями. Яка ж пора року в серці, якщо воно стрімголов біжить на поміч забутим рокам, уявляючи, що почуло їхній поклик про допомогу?
Перш ніж ми попрощалися, Ліберо Паррі знайшов ще трохи часу, щоб розповісти, як йому вдався трюк із карбюратором, що навіть присяжні ні про що не здогадалися.
— У будь-який час вам це може стати у нагоді. І ще дещо, — додав він. — Ультімо був сухоребрий, як кістяк, отакенні вуха і мишасто-сірі очі. Я це знаю. А ще мав такий хворобливий вигляд, ніби повсякчас потребував лікування, чи не так?
— Так, у нього був саме такий вигляд.
— Так-так, — погодився Ліберо Паррі. — Та він мав золоту тінь, і ви були закохані в нього. І досі його кохаєте. І це почуття ніколи не згасне, бо це саме те, для чого ви народилися.