Я спитала, що значить «золота тінь».
— Пусте. Ті, у кого на серці образа, зрозуміти не зможуть.
Він подав мені руку. Покалічену руку, яку використовує лише для кількох важливих жестів.
Він пішов кульгавим, але впевненим кроком, а я дивилася йому вслід. Та лише тепер я збагнула, що попри наші нескінченні балачки я так і не запитала, що зараз з Ультімо, і чи знав батько, де його син і що робить. І сам Ліберо розповів мені стільки історій, але всі вони були про маленького хлопчика, що біг позад батька, немов те, що за стільки років його син змужнів, не мало більше до нас жодного стосунку. Нісенітниці. Було б так природно про це поговорити, а натомість ми змовчали, і я навіть не знаю чому.
А, може, й знаю.
3:47 вечора.
Сіннінлпон, Англія, 7 травня 1969 року.
Так багато років по тому
Ну гаразд, зроблю цю дурницю. А чому ні? Тим більш, що сон до мене не приходить. Літня шістдесятисемирічна пані знову починає вести свій дівочий щоденник і
Любий щоденнику, я завинила тобі ще одну, останню сторінку: ось вона. Та мені знадобилося трохи часу, щоб її дописати. Бачиш ці розтягнуті і змучені літери — це я писала. Вони ховалися за швидкою рукою двадцятирічної дівчини і за гарним почерком сорокалітньої чарівної красуні, якою я вже не є. Вони були квітами в сімені.
Де ти був усі ці роки? Ти лежав у моїх валізах, ось де ти був. Навіть коли я викинула геть увесь мотлох, ти лишився. Я завинила тобі останню сторінку. Тримай.
Я сиджу в невеличкій залі й пишу тобі у світлі маленького абажура. Я залишила тих двох у ліжку і причинила двері. Хочу, щоб вони спали, поки я не спатиму в очікуванні останнього завтра, що чекає на мене. Я так на нього чекала, і з глибини мого минулого воно знайшло мене. Напевно, це буде особливий день. Ніхто не здатен цього зрозуміти, і я нікому не можу розповісти бодай щось. Мене всі вважають божевільною. Нехай думають, що заманеться. Не маю бажання пояснювати. Не для них вона, ця історія. Вони гадають, що я божевільна, стара, злостива баба. Це неправда. Але мені приємно, що вони так думають. Хоч я б воліла, щоб вони пам’ятали, що я несказанно, до божевілля багата. Цей привілей я не заслужила, але завдяки становищу, що він надає, я можу командувати іншими. Саме цього я завжди бажала. З дитинства про це мріяла. А тепер я щодня маю таку можливість. Я гадки не маю, що змушує дитину рости, повсякчас мріючи про помсту, але зі мною було саме так, і марно я роками переконувала себе в тому, що то була лише дитяча примха, з якою треба боротися. Паскудства. Злість від образи, її смакування, її жвава енергія — ось що було для мене життєдайним джерелом, тому доки я цього не захотіла зрозуміти, я не жила. Хоч у молодості я була так до цього близько, я з цим засинала і просиналась, це було на моєму тілі, було його ароматом. У молодості… з її злиднями, недоїданням, — а у мене вона була саме такою, — я була занадто юною і твердолобою, і не розуміла своєї сутності, хоч ніхто її не розуміє в таких молодих літах, ніхто. Але як же я люблю ту дівчинку, що вечорами з ручкою в руці знищувала родини, зриваючи з себе одяг на очах заведених бухгалтерів, труячи свою нудьгу, немов шкідників! Тоді я була з тобою, Єлизавето, ми були разом, та я не могла нічим тобі зарадити, я намагалася до тебе докричатися, але ти мене не чула. Та я волію, щоб ти знала, що я тебе не зрадила, навіть так часто помиляючись наприкінці, я лишилася тобі вірною. Я божевільна стара, непристойно заможна і лиха. Я тобі це завинила. Я винна тобі тих двох вродливих створінь, що сплять зараз у моєму ліжку, вони прекрасні і вони належать тобі. Дівчину звати Аврора. А він хлопець з Єгипту, і я навіть не знаю, скільки йому років. Спочатку я хлопців купувала. Одного дня, прокинувшись від заціпеніння сорокарічної жінки, я збагнула, що постаріла і моїх чарів уже замало для безоплатного їх зваблення. Я мала дуже багато грошей, отже, я почала ними платити. Перші кілька разів було бридко, та повір мені, ковток алкоголю може зробити прийнятним геть усе. Пізніше я навчилася робити все, що заманеться. Я платила їм, бо вони лягали зі мною в ліжко, і цьому я навчилася саме в тебе. Я ні на мить не забувала, що вуста мої постаріли, а шкіра зів’яла. Я не оголююся перед ними і не хочу аби мене цілували. Саме через їхні тіла ми збираємося разом, а не через моє. Я спостерігаю за ними, торкаюся, проводжу язиком по їхній шкірі. Я вдихаю аромат їхнього тіла і слухаю їхні стогони задоволення. Трахатись з ними я не люблю, а якщо таке й стається час від часу, то лише від виснаження. Для того, щоб трахатися, треба бути дуже близькими, ти сама мене цьому вчила. З часом я зрозуміла, що можу отримувати щось більше. Я почала купувати дівчат. Найвродливіших серед тих, що могла знайти. Проте я робила це не через задоволення, бо цієї втіхи я вже давно не відчуваю, можливо, відчувала ти, але я загубила її на дорозі, і тепер мені не подобається кохатися з жінкою, що вродливіша за мене. Не знаю. Я плачу їм за те, щоб вони були поряд зі мною і, залишаючись поряд, зваблювали чоловіків. Чоловіків я обираю сама. Тих, що мені подобаються. З бідняками все набагато простіше. Дівчата їх ваблять, але ми їх женемо геть. Спочатку я залишаю їх, щоб тішилися одне одним. А сама читаю в сусідній кімнаті і відчуваю таке, що зрозумієш, лише переживши. Потім усе відбувається дуже природно. За мить я вже поряд із ними, спостерігаю. Мені подобається збирати крихти з їхнього святкового столу, бо то не крихти, а щось незабутнє. Мені подобається торкатися волосся того хлопця, що зараз кохається, брати до рота його пеніс, поки він цілує молоді вуста, яких я вже не маю. Правда ж, це щось тобі нагадує? Ти сама була такою, Єлизавето, ти ще не розуміла своєї сутності, але ти теж була такою, ти могла приховувати це під непроникністю свого хирлявенького, блідого і скаліченого тільця, але ти теж була такою. Як же ти змогла не розірватися навпіл у тій поволоці однаковісіньких днів під звитягою страху, ховаючи всередині таке бажання, а ззовні оточена таким сліпим світом? Але ти впоралася, не зламалася, і ось тепер ти тут. Розважайся, Єлизавето.