І не зважай на ці сорок прекрасних років за плечима чарівної жінки, дружини і матері. Господи, як же нестерпно боляче знову читати ці рядки. Як ніяково. Як можна було жити в тій облуді і бути такою шляхетною й такою сліпою. А які тоді були дні; хай пробачить мені Бог, але якими ж ті дні були праведними. Несподівано міцніє ця загадково-неймовірна здатність нехтувати своєю недосконалістю, ба більше — своєю гріховністю. Сором та й годі. І все ж таки є щось величне в тому плині літ, коли сповнені енергії людські створіння, докладаючи титанічних зусиль, спрямовують усю свою силу на те, щоб стати дорослими. У них з’являється краса, притаманна статуям грецьких богів, де гротескність їхньої молодості магічним чином набуває золотавих обрисів і пропорцій, продиктованих почуттям відповідальності, мудрощами досвіду й ослабленням зрілих тіл. Часто навіть вираз обличчя набуває просвітленості, що не була властива відчайдушній молодості. Приходить затяжна пора, протягом якої ми стаємо матусями і татусями, покірно продовжуючись у наступних поколіннях, і наше життя стає впорядкованим. Чи можна уникнути такого перетворення? Навряд чи. І чи було б життям існування без скрутних життєвих зим? І чи є життям ваше нескінченно-інфантильне, марнотне гортання днів? Так, а ще в нашому віці ми благословенні пізнанням того, як уперто й витривало пробивається на поверхню зерно, що зимує під сніговою ковдрою. І ми навчились це цінувати. За ці сорок років я навчилася схилятись перед безкінечним тріскотінням з-під землі, перед упертим стогоном з-під снігу, перед німим відчаєм у самому серці спокою, перед безмежною слабкістю і непорушною стійкістю балансування на хисткому піску — нездоланною тривогою через те, що щаслива в такий спосіб. І щохвилини боялася, що вистачить однісінького погляду перехожого, миті самотності, однієї зайвої хвилини, очікуючи подругу, — і несподівано, без усілякої на те причини, усе завалиться. І ми, як човни після бою, знову повернемося в порт. У порт, яким були замолоду.
Хоч, справді, для декого так нічого і не змінюється. І сердечна відлига обминає їх стороною, а на сторожі поважно-спокійної старості до скону лишається похмура зима. Але зі мною та Єлизаветою, дівчинкою з вип’ятими вперед грудьми і гарно зачесаним волоссям, усе було геть не так. Мені це допомогло побачити, як повільно згасало життя у Василієві, моєму любому другові, моєму чоловікові, нашому чоловікові. Тож, коли він пішов, я, поглянувши в очі своїх дітей, несподівано більше не віднайшла причин, чому я маю жити задля їхньої молодої краси, а не задля своєї. І я повернулася до тебе. Ми з тобою залишили діло на півдорозі. Прийшов час довести його до ладу.
Тому, перше, що я зробила, — більше не була милостивою. По-друге, перестала платити молодим хлопцям. По-третє, припинила шукати Ультімо. Я докладала багато зусиль, щоб зрозуміти, як же так сталося, що я відчувала в ньому потребу, хоч для цього мені й знадобилося багато часу. Тепер я знаю, що Ліберо Паррі помилявся, коли казав, що я народжена кохати Ультімо. Жодна жінка не приходить у цей світ, щоб кохати когось. Я народилася, щоб метатися. Це щира правда і жива я аж дотепер, бо щодня безжально мщуся. Проте, ніде правди діти, ти, маленька моя Єлизавето, таки була закохана в Ультімо і завжди будеш. Щодо цього старий Паррі не помилявся. Ти не хотіла цього зрозуміти і дуже довго не бажала це усвідомлювати. Але це правда. Ми з тобою нікого більше не кохали. Це погано, дивно і незбагненно. Але ми завжди знали, що в його золотій тіні віднайдемо свій порятунок. Він наводив у світі лад щоразу, як ми руйнували його, поряд з ним ми завжди могли не приховувати своє єство. Так було.