Вона зупинилась коло крамниці з побутовою технікою і якусь мить розглядала стіну з телевізорів, що безцільно множили одну й ту саму картинку з диктором теленовин. Але на різних екранах картинка мала різний відтінок, і це її заінтригувало. Далі почався ролик: бойові дії в якомусь місті, і вона попрямувала далі. Пройшла по калле Медіна, перетнула майдан Божественної Помочі. Опинившись перед галереєю «Флоренсія», вона повернула голову, щоб подивитися на панораму вогнів, що двома лініями тягнулись уздовж палацового двору і сходились на протилежному кінці, коло виходу на проспект Двадцять четвертого липня. Вона зупинилася. Підняла очі догори, щось видивляючись на сталевій арці головного входу, але не знайшла нічого вартого уваги. Зайшла до галереї, зробила кілька кроків, а тоді зупинила якогось чоловіка. Попросила вибачення й запитала, як називається це місце. Чоловік відповів. Вона подякувала й побажала йому гарно провести вечір. Той усміхнувся.
Вона йшла вздовж галереї, аж раптом побачила метрів за двадцять невеличкий кіоск, що стояв при стіні зліва недоладною складкою на бездоганному профілі галереї. То був один із тих кіосків, де продають лотерею. Вона пройшла ще трохи, а за кілька кроків до кіоску зупинилася. Побачила продавця, що сидів і читав газету, сперши її на щось, що лежало перед ним на прилавку. Кіоск був увесь зі скла, крім тої стіни, що примикала до галереї. Усередині видно було продавця та силу-силенну порозвішуваних кольорових смужок. Спереду було віконце, крізь яке продавець розмовляв із покупцями.
Жінка відкинула назад пасмо волосся, що насунулося їй на очі. Обернулася й якусь мить спостерігала за дівчиною, що вийшла з крамниці, штовхаючи перед собою дитячий візок. А тоді знову повернулася до кіоску. Продавець читав.
Жінка підійшла й нахилилась до віконця.
— Добрий вечір, — сказала вона.
Чоловік підвів очі від газети. Він хотів був щось сказати, та, коли побачив жінчине обличчя, зупинився, так і не вимовивши ні слова. Він мовчки дивився на неї.
— Я хотіла б купити лотерею.
Чоловік ствердно кивнув. А тоді сказав щось зовсім не до речі:
— Ви давно вже чекаєте?
— Ні, а що?
Чоловік похитав головою, не зводячи з неї очей.
— Нічого, вибачте, — сказав він.
— Я хотіла б купити лотерею, — повторила вона.
Тоді чоловік повернувся й поколихав рукою стрічки лотерейних білетів, що висіли позаду.
Жінка вказала на одну з них, довшу за інші.
— Оту, будь ласка… Можна взяти з отієї стрічки?
— Цієї?
— Ага.
Чоловік відірвав квиток. Глянув на номер і схвально кивнув головою. Тоді поклав білет на дерев’яну мисочку у віконці.
— Хороший номер.
— Ви так думаєте?
Чоловік не відповів, бо розглядав жінчине обличчя, немовби щось у ньому шукаючи.
— Ви сказали, що це хороший номер?
Чоловік опустив очі й поглянув на білет:
— Авжеж, тут дві вісімки в симетричній позиції і однакові суми.
— Це як?
— Якщо провести лінію, що ділить номер навпіл, то сума цифр справа і зліва вийде однакова. Це добра прикмета.
— А ви звідки знаєте?
— Така вже моя професія.
Жінка всміхнулася.
— Ваша правда.
Вона поклала на тарілочку гроші.
— Ви не сліпий, — сказала вона.
— Тобто?
— Ви ж не сліпий, правда?
Чоловік розсміявся.
— Ні, не сліпий.
— Дуже дивно.
— Це ж чому?
— Ну, лотерею завжди продають сліпі.
— Справді?
— Може не завжди, але часто… Думаю, людям подобається, коли лотерею продає сліпий.
— В якому сенсі?
— Ну, не знаю, може, це якось пов’язано з ідеєю про те, що фортуна теж сліпа.
Сказавши це, жінка й сама розсміялася. Вона сміялась гарним сміхом, за ним не вчувалося втоми.
— Як правило, вони старі як світ і роззираються навколо, наче тропічні птахи за склом зоомагазину.
Вона говорила впевненим тоном знаючої людини.
А тоді додала:
— Ви не такий.
Чоловік відказав, що справді не сліпий. Але старий — це таки так.
— Скільки вам років? — запитала жінка.
— Сімдесят два, — відказав чоловік.
А тоді додав:
— Мені подобається ця робота, все гаразд. Це добра робота.
Він говорив неголосно. Спокійно.
Жінка всміхнулася.
— Я розумію. Я зовсім не це мала на увазі…