Выбрать главу

Я знову поїхала до Ліберо Паррі, але більше його не застала. Відразу по війні він помер від серцевого нападу. У його будинку жила маленька горда жінка, що мала дещо дитячі риси обличчя. Флоренс, нарешті ми зустрілися. Я висловила їй своє співчуття. Обійняла. Це була жінка крутої вдачі. На диво сувора. Я розповіла їй свою історію і спитала, де я можу знайти Ультімо. Вона простягла мені конверт, великий такий, білий.

— Ультімо залишив це для вас, — додала вона.

У конверті лежав папірець, складений багато разів. Схожий на мапу. На посірілому папері червоною тушшю була накреслена траса. На ній — вісімнадцять поворотів. Вона невимовно елегантно рухалась у просторі. Позначки на ній були охайні і чіткі, радіуси поворотів точні. А на сірому тлі навкруги, щільним дрібним ультімовим почерком був підписаний кожен метр шляху. Як він і обіцяв: там було прописане все його життя.

Але для мене там не було більше нічого, ані рядочка, ані слова.

Лише траса.

— Йому вдалося побудувати її? — спитала я.

Але Флоренс не відповіла.

Вона сиділа поряд із сином, тримаючи його за руку. Графовим сином. Здавалося, подумки він десь далеко. Хлопець мав тіло дорослого чоловіка, але видавався дитиною. Німим. Ідіотом.

— Йому вдалося її побудувати, правда ж? — спитала я.

— Це ж лише малюнок, — відповіла Флоренс.

— Так, але він же зміг, правда?

— Він тільки сказав зберегти малюнок для вас, ось і все, — мовила жінка.

— Отже, він її побудував і ви знаєте, де саме.

— Я ж його мати. — А потім, помовчавши, додала: — Це ж лише малюнок.

Вона не полишала того чоловіка-дитини, наче то була заслужена нею кара, якою вона пишалася.

Перш ніж піти, я почула той голос, про який мені розповідав Ультімо і який його мати, здавалось, давно вже втратила.

— Ви ж скажено багаті і маєте силу-силенну часу. Знайдіть його.

Я не була певна, що саме мала вона на гадці: сина чи той шлях.

Але відповіла без вагань:

— Безперечно, я знайду.

Чоловік-дитина нарешті всміхнувся.

Ти шукала його, Єлизавето, і ти його знайшла. То ж пишайся собою.

Може, поспати. Але я обов’язково хочу прокинутись на світанку. Не хочу пропустити жодного променя сонечка, що зійде сьогодні для мене, лише для мене.

Єлизавето, пробач мені мою сентиментальність, але літні бабці часто розчулюються.

Як тихо навколо.

Як дивовижно-чудово.

Як мені подобається ця мить.

Що обірветься о 2:12 ранку.

А що, задоволений тепер, триклятий щоденнику?

1947 рік, Сіннінґтон, Англія

Мій брат веде мене за руку. Мій брат веде за одну руку, а в іншій я тримаю портфель капітана Шкоделя. Мій брат веде мене за руку, а я повинен бути уважним і намагатися не тягти портфель капітана Шкоделя, що тримаю іншою рукою, по землі. Треба уважно слідкувати за тим, щоб портфель капітана Шкоделя не тягнувся утрамбованою землею. Капітан Шкодель наполягав, щоб я був уважним і не волочив капітанів портфель по утрамбованій землі. То ж я не спускаю очей з коричневої утрамбованої землі злітної смуги. Поки ми йдемо.

Несподівано мені спало на думку, що я не можу згадати, де поклав монетку. Капітан Шкодель дав мені монетку, і тепер я забув, де поклав її. Капітан попрохав мене понести його портфель і дав мені за це монетку, а я тепер не можу згадати, де поклав її. Треба б пошукати її в кожній кишені, щоб згадати, де поклав, але як я пошукаю, коли за одну руку мене тримає брат, а в іншій я несу капітанів портфель? Треба відпустити братову руку чи кинути портфель капітана Шкоделя. Але я не можу.

Утім, з іншого боку, вона може й не лежати в кишенях. Я міг покинути її деінде замість того, щоб покласти в кишеню. Але я не знатиму цього напевно, якщо десь не зупинюсь і, передусім, не пошукаю в кишенях. Я маю зупинитись і пошукати монету в кишенях. Але ж я продовжую йти, адже мені не стає сміливості зупинитись, бо поряд мене широким кроком по злітній смузі йдуть мій брат і капітан Шкодель. Мій брат із капітаном стали великими друзями, і вони йдуть широким кроком, пліч-о-пліч, сміючись, і саме тому я не можу спинитись, щоб пошукати монетку. Маю перестати про це думати.