Нас йде троє. Ми йдемо втрьох, самотні, цією смугою, що простягається в невідомість. Йдучи цією злітною смугою, ми геть змаліли, адже навкруги, аж до самого обрію, — пустка. Ми йдемо у надвечірніх променях — три малесеньких людини, які крокують авіаційною смугою, що йде в нікуди, а я загубив свою монетку. Надвечірні промені і сонце — це великий собор, а ми такі маленькі, коли крокуємо цією злітною смугою, немов прочани. Ми — це троє малесеньких прочан, що йдуть широким кроком у храмі світла посеред безвісті. І один із них загубив свою монетку.
Капітан Шкодель крокує впевнено, адже він знає цю злітну смугу, як свої п’ять пальців. А знає він її, як свої п’ять пальців, тому що капітан Шкодель приземлявся на ній вісімдесят шість разів. Він приземлився на цій смузі вісімдесят шість разів протягом чотирьох років. За чотири роки війни, приземлившись вісімдесят шість разів і, звісно, злетівши стільки ж разів, він пізнав її дуже близько. Саме стільки разів він злітав і приземлявся протягом чотирьох років війни, в якій Англія була вимушена боронити себе від нацистської агресії. Протягом війни, виграної у нацистів.
Я не воював у цій війні, я і мій брат, ми не брали в ній участі. Я в ній не брав участі, а мій брат воював у дуже незвичний спосіб. Мій брат брав участь в цій війні у якості механіка-добровольця. Отже, по-справжньому він не воював, але він брав у ній участь як механік-доброволець, якого направили до цього аеродрому. Мій брат мав працювати як механік-доброволець, відкомандирований на аеродром у сільську глушину в Сіннінґтоні, що в Англії. На цьому аеродромі, що в Сіннінґтоні, в Англії, він не зробив жодного пострілу. Він лагодив літаки.
Тому мій брат і капітан Шкодель великі друзі. Мій брат і капітан Шкодель подружилися, бо прожили разом на цій базі в Сіннінґтоні, що в Англії, чотири роки. І щодня протягом цих чотирьох років вони гадали, що цей день останній, але капітан Шкодель завжди повертався зі своїх завдань, тож вони стали великими друзями. Вісімдесят шість разів протягом цих чотирьох років вони прощалися, гадаючи, що це востаннє, і зараз вони теж ось-ось попрощаються, але цього разу це справді буде востаннє. Адже капітан Шкодель збирається їхати геть.
Мій брат щось мені каже. Каже, що я маю прискорити крок. Треба прискорити крок, бо мій брат каже, що капітан Шкодель поспішає. Мій брат каже, що капітан хоче встигнути дістатися Лондона ще до сутінків, тому він поспішає. І я маю прискорити ходу, але не волочити портфель капітана Шкоделя по утрамбованій землі. А як же я можу прискорити ходу, не ризикуючи, що портфель капітана Шкоделя, який поспішає, волочитиметься по землі? Я наражуся на ризик того, що портфель капітана Шкоделя волочитиметься по злітній смузі, яку капітан знає, як свої п'ять пальців. Я тягну портфель.
Я звів очі аби поглянути, чи помітив капітан, що я тягну його портфель. Але, звівши очі, я не побачив капітана Шкоделя, бо переді мною, просто посеред смуги, стояв один-єдиний літак. Посеред смуги, розвернений носом на захід, стоїть винищувач «Спітфаєр» — і це єдиний літак на смузі. Винищувач «Спітфаєр 808», на якому літав капітан Шкодель, стоїть один посеред смуги, а навкруги — жодного іншого літака. Ще вчора поряд із винищувачем «Спітфаєр 808» капітана Шкоделя стояли інші чотири такі ж самі винищувачі, а зараз посеред смуги є лише один. Чи в польоті?
Тому, що це буде останній літак, що злетить. Винищувач «Спітфаєр 808» буде останнім літаком, що підніметься в повітря з цієї смуги в Сіннінґтоні, що в Англії. Мій брат каже, що це буде останній літак, що злетить з цієї смуги в Сіннінґтоні, що в Англії, тому що війна скінчилася. Більше літаки не будуть злітати з цієї смуги, що в Сіннінґтоні, в Англії, бо вже два роки, як війна скінчилася. Звичайно, будуть і інші літаки, але не зараз, адже вже два роки, як війна скінчилась, і сьогодні військовий аеродром, що в Сіннінґтоні, в Англії, закривають. Тримаючи мене за руку, мій брат каже, що з цієї смуги, що в Сіннінґтоні, в Англії, літаки більше не злітатимуть і не приземлятимуться. Цей — останній.
Тепер мене охопив жах, бо я загубив свою монетку. Коли мій брат сказав, що це останній літак, що злетить в небо звідси, зі Сіннінґтона, що в Англії, мене знову охопив жах через те, що я загубив свою монетку. Тож замість того, щоб пришвидшити ходу, я зупинився і закляк через страх, бо я загубив свою монетку. Мій брат не знає, що я загубив монетку, тому він повертається до мене і питає, що сталося. Капітан теж озирається на мене саме в той час, коли мій брат питає, що сталося. Але я мовчу.