Капітан Шкодель щось каже і сміється, він лише те й робить, що говорить і сміється. Капітан Шкодель лише те й робить, що говорить і сміється, стомлено посміхаючись. Я знаю, що йому дуже сумно, і саме тому він, не зупиняючись, стомлено, але гарно, всміхається і говорить. Усміхаючись стомленою, але гарною посмішкою, він, ймовірно, думає про цю злітну смугу, на яку приземлявся вісімдесят шість разів. Певно, згадує її такою, якою бачив з неба кожного разу з тих вісімдесяти шести, що на неї приземлявся. Повертаючись зі своїх завдань, з висоти пташиного польоту він в далечі бачив тонку смужку посеред пустки і таким чином знав, що долетів до своєї землі. Тому зараз йому сумно і він сміється.
Я вирішив, що я краще знову піду, адже що швидше ми прийдемо до літака, то швидше я зможу пошукати свою монетку. Коли ми прийдемо до літака, я віддам капітанові його портфель і зможу пошукати мою монетку в кишенях. Віддам капітанові Шкоделю його портфель і зможу лівою рукою пошукати свою монетку. Я зможу шукати монетку лівою рукою, а правою — міцно триматимусь братової руки. Я обшукаю всі кишені ліворуч, і в штанях, і в куртці. А от праворуч я цього зробити не зможу, бо за праву руку мене тримає брат. Він завжди тримає мене за руку.
Мій брат завжди тримає мене за руку, відколи ми приїхали сюди. Він тримав мене за руку весь час, щойно війна скінчилася. Як тільки війна скінчилася, мене привезли сюди, і мій брат узяв мене за руку, пообіцявши нашій мамі, що ніколи її не відпустить. Мама змусила його пообіцяти, що він завжди триматиме мене за руку, і лише за цієї умови моя мама дозволила йому взяти мене із собою, щойно скінчилася війна. Можливо, то була лише приказка, але ми дотримуємося її буквально. Ми тримаємось за руки.
Ймовірно, ми вже на місці, бо мій брат сказав спинитися тут. Я зупинився і зауважив, що ми стали кроків за двадцять від літака. Літак капітана Шкоделя стоїть нерухомо, за двадцять кроків від нас, тож ми спиняємося. Капітан Шкодель дивиться на свій непорушний літак, що стоїть за двадцять кроків від нас, і мовчить. А враховуючи те, що ані капітан Шкодель, ані мій брат нічого не кажуть, несподівано посеред цієї злітної смуги, що йде в безвість і де за якихось двадцять кроків від нас стоїть капітанів літак, запала німа тиша. Чутно лише вітер.
Зараз капітан Шкодель забере свій портфель. Це дуже важливо, бо щойно капітан Шкодель забере свій портфель, у мене звільниться ліва рука. Тож я зможу пошукати вільною лівою рукою в кишенях мою монетку, адже я не міг цього зробити відколи тримав у руках капітанів портфель. Маю почекати, доки капітан забере свій портфель, але він не поспішає забирати свій портфель, бо саме зараз він обіймає мого брата. Мій брат і капітан Шкодель обіймаються, а я чекаю, поки капітан забере свій портфель. Вони міцно обіймаються, а навколо — тиша.
Та коли капітан Шкодель підходить до мене, щоб забрати свій портфель, я не можу розтулити руку, якою тримаю ручку портфеля. Я дуже стараюся її розтулити, але мені не вдається, тому капітан не може забрати свій портфель. Зі мною часто таке стається: я не можу ворушити руками так, як мені хочеться, і тому, коли капітан Шкодель хоче забрати свій портфель, я не можу розтулити руку, якою тримаю його. Але якщо я не зможу розтулити руку, то не зможу пошукати свою монетку, і капітан не забере свій портфель. Та чим більше я про це думаю, тим сильніше стискається рука.
Моя мама казала, що це не має значення і трапляється з кожним. Мама казала, що з кожним із нас трапляється, що ми не в змозі зробити те, чого прагнемо, тому не має значення, якщо, наприклад, я витріщаюся на шкарпетки. Якщо, наприклад, я витріщаюся на шкарпетки і не можу їх надягти, моя мама казала, що це не має значення, бо з кожним із нас трапляється, що ми не можемо зробити те, що хочемо насправді. Мама казала, що це не має значення, бо з кожним із нас трапляється, що ми не можемо зробити те, що хочемо насправді, тому добре, якщо те, чого ми хочемо, — це лише вдягти шкарпетки. Тож я надягав шкарпетки.
На щастя, мій брат допомагає мені відпустити ручку і, врешті, я її відпускаю. На щастя, мій брат нахиляється до мене і ласкаво допомагає мені розтулити руку, тож я врешті її розтуляю. Коли він ласкаво допомагає мені розтулити руку, я, відгинаючи пальці від ручки один за одним, врешті розтуляю свою руку. Спостерігаючи за тим, як один за одним відгинаються мої пальці від ручки, я помічаю, що вони стали червоними і геть опухли. Я ледь відчуваю свої пальці і, спостерігаючи за тим, як вони один за одним відгинаються від ручки портфеля, бачу, що вони почервоніли і геть опухли. Але тепер я нарешті можу пошукати свою монетку.