Мій брат каже, що вона моя, і страх зникає. Невідомо чому, але, коли мій брат каже, що вона моя, я припиняю боятися. Він набрав трохи землі і висипав її мені в кишеню, сказавши, що ця земля моя, і я припинив боятися.
Навіть якби мій брат не взяв мене за руку, я б перестав боятися, щойно мій брат узяв жменю тієї землі, ласкаво насипав її в мою кишеню і, усміхаючись, сказав, що вона належить мені. Та земля.
Тут, унизу, нас тільки двоє. Ми тут, унизу, я і мій брат. Ми тут, унизу, я і мій брат, і ця земля наша. Ми одні в цьому світі, я і мій брат, і ця земля належить нам і блискучим автомобілям. Ми тут самі, як кольорові примари, що пливуть поволі-поволі, ледь торкаючись землі без жодного звуку, порушуючи тишу під склепінням цього собору світла лише чимось, схожим на дихання. Це прекрасно.
Дуже повільно я опускаю руку в кишеню. Поволі я опускаю руку в кишеню і перебираю пальцями пилоподібну землю. Поволі я без остраху опускаю руку в кишеню куртки і перебираю пальцями пилоподібну землю, щоб спробувати її на дотик. Без остраху, поволі я опускаю руку в кишеню і перебираю пальцями нашу землю, що ще зберігає тепло сонячних променів, щоб відчути насолоду від доторку. Я знов і знов, не боячись, перебираю її пальцями, ще теплу від сонця, і не зупиняюсь, аж поки не натрапляю в нашій ще теплій від сонця землі на щось металеве. На мою монетку.
Монетко, моя монетко. Де ж ти ділася, моя монетко. Я так тебе шукав, а ти зникла, моя монетко. Я шукав тебе по всіх кишенях, а ти зникла, моя монетко. Куди ж ти щезла, моя монетко, доки я шукав тебе по всіх кишенях. Тож ти не зникла за обрієм, поки я шукав тебе по всіх кишенях, моя монетко. Я гадав, що ти зникла, поки я шукав тебе по всіх кишенях, а ти чекала, моя монетко. Я був певен, що ти зникла, поки я шукав тебе по всіх кишенях, а ти, моя монетко, чекала, поки тебе знайдуть. Моя монетко.
Я в кишені стуляю долоню і роблю це з такою силою і впевненістю, яка раніше мені не була відома. Нерухомий, я ще мить тримаю в долоні і між пальцями землю і свою монетку. Потім повільно, певним, нетремтливим рухом виймаю руку з кишені і неспішно перевертаю її, аж поки не розверну долонею догори. Поволі розтуляю кулак. Кожен палець, один за одним, по порядку. Я не тремчу і не боюсь. Розтуляю кулак поволі. Дивлюсь. У долоні — наша земля і моя монетка. Моя монетка, замазана землею. У моїй руці.
— Ходімо, братику. На нас чекає купа роботи, — каже мій брат.
1950 рік, «Міллє Мілья»[15]
Це був мотель на самому в’їзді в селище поблизу заміського шосе. Там можна було переночувати і попоїсти. Поряд також були станція техобслуговування й автозаправка. Усе це належало одній людині. Спочатку на місці автозаправки стояла простенька штукенція, яка правила за бензиновий насос, що протікав з усіх боків. Але після закінчення війни власники зробили все блискучим і модерновим. На заправці були два червоних бензонасоси. Кожна марка бензину була підписана, а автоматичне табло показувало кількість літрів. Також освітили всю споруду, і тепер ця місцина була найяскравішим місцем селища. Мотель теж перебудували. Поставили столики з пластиковими столешнями. І м’якенькі стільчики. Це й справді було гарне місце.
До війни тут щороку пролягав маршрут «Великих Перегонів». Багато учасників зупинялися в мотельчику, щоб перекусити, а інші — щоб заправитись чи підремонтувати авто. Тут завжди набиралося багацько людей, яким кортіло повитріщатися на пілотів і їхні машини. Багато хто знайшов собі друзів. Однак по війні було вирішено, що з міркувань безпеки, звичайно, за відповідної можливості, маршрут «Великих Перегонів» пролягатиме повз маленькі селища. Тож тепер траса звертала на сільську дорогу, за кілометр від мотелю, огинаючи населений пункт. Місцеві мешканці були дуже розчаровані. Та «Великі Перегони» вже були у них у крові, тому ніяких особливих змін не сталося. Тими днями заклад ніколи не зачинявся і, якщо ти бажав дізнатися про перебіг змагань, досить було зайти і спитати — у мотелі були в курсі всього. Деякі пілоти проїжджали додатковий кілометр, щоб лише зайти привітатись. Чи випити чогось.
«Великі Перегони» були ділом виснажливим, але найспритніші долали дистанцію за дванадцять-тринадцять годин. А декотрим потрібно було аж дві доби. Маршрут простягався на 1600 кілометрів, без жодних зупинок. Лише кілька контрольних пунктів і квит. Сотні машин, що об’їжджають Італію з півночі на південь і назад. Народ шаленів. Там, де пролягав маршрут змагань, життя зупинялось, бо всі погляди були прикуті до «Великих Перегонів», які полонили серця людей. Іноді траплялися летальні випадки: помирав пілот, але частіше — прості глядачі, що скупчувались обабіч дороги. Звичайнісінькі люди. Хоч під час змагань звичайних людей не було.
15