— Гадаю, на печеню.
— Так, на печеню.
— Але не турбуйтеся.
Жінка похитала головою, ніби хотіла прогнати своє спантеличення.
— Сьогодні я вкрай неуважна, — виправдовувалась вона, — я гадала, що всі вже пішли.
Вона повернулася на кухню і запалила вогонь.
— Сьогодні я геть розгублена. Мабуть, випила забагато. Не слід пити, коли маєш стільки роботи.
Але потім жінка згадала про те, що сьогодні день «Великих Перегонів», і перехилила ще скляночку, тихо промовивши: «А пішли вони всі під три чорти». І всміхнулася сама до себе.
Вона знову підійшла до столу з тарелем, що ще пашів.
— А ви не хочете подивитися, що там сталося? — спитала вона чоловіка.
— Не хочу.
— А у нас тут усі аж дуріють через ці нещасні випадки.
— Я зауважив, — відповів чоловік, усміхаючись.
Жінка забрала тарілку з-під першої страви, але не пішла, залишилась стояти біля столу.
— Ви ж і вчора були у нас, так?
— Справді був.
— Ви завзятий прихильник Перегонів?
— Ні, справді, ні. Я тут, бо чекаю на друга. Він мав приїхати вчора, але, ймовірно, мав проблеми з дорогою. Ми домовились, що я чекатиму на нього.
— Може, вам принести ще вина?
— Так, зробіть ласку.
— І хліба, бо я про нього геть забула.
Тепер по радіо лунала музика. Вони чекали новин з місця аварії. Здається, були поранені, але ніхто не помер. Коли жінка повернулася на кухню, їй спало на думку, що, як на такий святковий день, сьогодні незвично тихо навколо. Все навкруги наче зачароване. Через це вона була в гарному гуморі. А може, це лише через вино.
Вона повернулась до столу, тримаючи хліб і вино, і раптом їй захотілося спитати чоловіка, чи можна сісти поряд.
— Певна річ, — відповів той, — візьміть собі склянку.
— Так, гарна думка, — мовила жінка і пішла взяти за стійкою чистий келих. Перш ніж повернутися, вона підійшла до радіо і зменшила гучність. Усі вже пішли і музика була не потрібна.
— Кажуть, що ніхто не загинув, — промовила жінка, сідаючи поряд.
— Так повідомляють.
— Сподіваймося.
— Так.
— А знаєте, стільки смертей бачили «Великі Перегони»? Чотири. За всі роки — лише чотири. Багато років тому помер один пілот, німець, з важким для вимови прізвищем. А минулого року — ще троє, які прийшли подивитись на змагання. Серед них була жінка. Бідолашна.
— Іноді серед людей є постраждалі.
— Авто вилетіло на узбіччя і вони померли від удару. І їх принесли сюди, знаєте?
— Невже?
— Накривши скатертинами, ми поклали їх на столи, — розповіла жінка, а потім подумала: «Що це в біса я верзу?»
Чоловік зрозумів, про що вона думала, і засміявся.
— Даруйте, яка ж я дурепа, — промовила жінка, хитаючи головою. І теж розсміялася. — Вибачте, сьогодні я роблю все не до ладу. Врешті, усе це сталося не на цьому столі, присягаюся.
Чоловік налив їй ще, і вони тихенько сміялися кілька хвилин.
Потім жінка зазначила, що Перегони — все ж таки казкова річ.
— Звісно, якщо не зважати на покійних.
Жінка розповіла, що не пропустила жодної аварії. Бачила всі. Певна річ, за виключенням воєнних років, коли змагання не проводились зовсім. Казала, що бачила найпершу, що сталася в 1927 році. Тоді їй було п’ятнадцять.
— Це було чарівно. Я ніколи не бачила нічого подібного, таких людей, машин. Ми жили в небагатолюдному місці, минав день за днем, і це було все, що ми бачили поза стінами хати. Знаєте, раніше вони приїжджали заздалегідь. Щоб перевірити трасу. Випробовували повороти, шукали механіків і місця, де можна заправитись. Вони були вродливі, розкуті, зупинялися тут, щоб попоїсти чи, принаймні, переночувати. А на машинах були намальовані червоні стріли з написом: «Пілот-випробувач». Мені вони всі видавалися героями, усі без виключення. Навіть найтовстіші і найстаріші з гонщиків.
Чоловік, слухаючи розповідь, їв свою печеню.
— Щоранку я укладала волосся. І протягом усього часу змагань мені більше нічого не лізло в голову. У п’ятнадцять років — самі уявіть. Гадаю, усього за перший рік я закохалася в дюжину пілотів. Мені подобалися всі.
Чоловік посміхнувся.
Гадаю, ви теж багатьом подобалися.
— Хтозна. Звичайно, мені говорили багато компліментів. Вони вміли говорити компліменти. Від’їжджаючи, вони цілують тебе, дехто навіть дуже близько до губ, так, що ти відчуваєш, як колються їхні вуса. Спочатку ти годинами чекаєш на цю мить. Навіть серце тьопається…
Усміхаючись, жінка переставила кошичок з хлібом і почала розгладжувати брижі на скатертині.