Організація, в ідеологію якої лягли елементи злочинів, котра злочини організовувала й виконувала руками своїх членів, справедливо має бути названа злочинною...
Український націоналізм — це злоякісна пухлина, яка, переживши здебільше на Заході в діаспорі, а також в Україні, переважно в Галичині, знов відживає і розростається на Україні» [24].
Історик з діаспори Ігор Каменецький у рецензії на 6 і 7 томи «Літопису УПА» зробив такий висновок: «Німецьке військове командування намагалося обминати сутички з УПА, скеровувати дії УПА проти радянських і польських партизанів та використовувати її для цілей розвідки» .
Віталій Масловський, доктор історичних наук, професор, який багато років досліджував український націоналістичний рух і вивчив велику кількість архівних документів, на ґрунті цього знання дійшов до такого висновку: «Бандерівська ОУН, — визнавали самі оунівці, — є типовою фашистською організацією, а УПА ніколи не була українським військовим формуванням, вона не що інше, як «Ваффен СС», яка створювалась за зразком гітлеризму та прийняла повністю нацистську ментальність (тобто спосіб мислення, психіку — В.М.). І ще... світовий історичний досвід свідчить про те, що будь-який націоналістичний рух приречений на поразку, він зрештою вироджується у бандитизм. Бандитизм політично-кримінальний» [25].
Нестор української літератури Олесь Гончар у передмові до книги «Людської крові не змити. Книга фактів» писав: «Перед Вами книга фактів і свідчень, книга документальних звинувачень. «Людської крові не змити» — так зветься сувора і гнівна ця книга. Силою фактів таврує вона націоналістичних дітовбивць, мордувальників, котрі щодалі більше деградували у своїх жорстокостях, у садизмі, втрачали остаточну подобу людську й не зупинялися ні перед чим, не визнаючи ніякої моралі, ні закону, ні права, окрім права ножа і багнета, одержаного з чорних гестапівських рук...
Це вони, засліплені люттю до радянських людей, чужорідні і чужі своєму народові, вони вирізували ночами цілі родини активістів, палили хати. На очах у матерів кидали їхніх дітей у криниці... І ці душогубники, що стількох замордували, навчившись кривавого ремесла у своїх фашистських протекторів, це вони ще розбалакують про Україну, про свою належність до українського народу?
Не приймала і ніколи не прийме їх Україна. Як і всякі відщепенці, вони нічого не заслужили, крім гніву й презирства народного» [26].
Надійшла черга дізнатися, що розповідають про свою діяльність чолові і рядові члени Організації українських націоналістів.
Степан Бандера і Ярослав Стецько у листі на ім’я рейхсміністра нацистської Німеччини Розенберга писали: «УВО, а згодом ОУН, під проводом Євгена Коновальця від початку свого існування співпрацювала з Німеччиною проти Польщі і Москви, знаючи, що Німеччина сприяє Самостійній Соборній Українській державі.
Свою зовнішню політичну концепцію український націоналізм будував на союзі України з Німеччиною... Співпраця ОУН з відповідними німецькими чинниками коштувала ОУН за всі роки... багато жертв у людях... ОУН розуміла, бо було їй ясним, що у спільній боротьбі України і Німеччини за новий справедливий лад у світі, зокрема, на сході Європи, треба Україні знову і знову дати крові і жертв» [27].
Колишній головнокомандувач УПА Василь Кук, він же «полковник Коваль», «Леміш», «Юрко», який зараз мешкає у Києві й іноді дає інтерв’ю на захист ОУН-УПА, забув, що у 1960 році у «Відкритому листі» до Ярослава Стецька та інших керівників ОУН за кордоном писав: «...На прикладі «союзу» з німецьким фашизмом яскраво видно, до яких страшних наслідків може такий «союз» призвести, яких важких ран може завдати своєму власному народові, орієнтуючись на чужу допомогу, на чужу силу. Такий болючий досвід у минулому повинен, здавалося б, назавжди відібрати бажання... у всякої політичної партії йти на чергову співпрацю з новими антирадянськими силами з новими «союзниками», та так, на жаль, не є...
...Активна співпраця ОУН з німецьким фашизмом до Великої Вітчизняної війни і під час її привела до страшних спустошень краю, до великих жертв, яких український народ не зможе забути» [28].
Колишній член Центрального проводу ОУН і командувач УПА «Північ» — Галаса Василь Михайлович, свого часу зробив такі зауваження: «Я, колишній кадровий націоналіст, прийшов до остаточного і безсумнівного висновку: діяльність ОУН — то злочин проти українського народу, а моя особиста участь у ній — трагічна помилка... Факти звірячої розправи ОУН над своїми жертвами до самої смерті стоятимуть у мене перед очима страшним маревом... У чому, скажіть, були винними немовлята, яким бандерівці розбивали голови об одвірки?» [29].