— Комісія, що зібралася тут, професоре Лур’є, — починає Матабан, відкриваючи засідання, — не має влади. Вона може лише давати рекомендації. Більше того, ви можете відкликати будь-кого з її членів. Тож дозвольте мені запитати: чи є тут хтось із членів комісії, чия участь, на вашу думку, може заподіяти вам шкоду?
— З правової точки зору я не маю жодних сумнівів щодо членів комісії, — відповідає він. — Маю кілька філософських застережень, але, гадаю, тут вони будуть недоречними.
Усі заворушилися й зашепотілися.
— Гадаю, нам варто обмежитися рамками закону, — пропонує Матабан. — У вас немає заперечень проти членів комісії. Чи не заперечуєте ви проти присутності студентки, спостерігачки з Об’єднання проти Дискримінації?
— Я не боюся комісії. Я не боюся спостерігачки.
— Дуже добре. Тоді перейдімо до справи. Перший позивач — міс Мелані Ісаакс, студентка спеціальності «Драматургія»; вона зробила заяву, копії якої ви всі маєте. Чи потрібно мені підсумувати цю заяву? Професоре Лур’є?
— Чи правильно я розумію, пане голово, що міс Ісаакс не з’явиться тут особисто?
— Міс Ісаакс виступала перед комісією вчора. Дозвольте нагадати вам, що це не суд, а розслідування. У нас не такий регламент, як у судовій справі. Ви вбачаєте в цьому проблему?
— Ні.
— Друге звинувачення, пов’язане з першим, — продовжує Матабан, — надійшло від реєстратора з відділу обліку студентів; воно стосується правильності документів міс Ісаакс. Вас звинувачують у тому, що міс Ісаакс не відвідувала всіх занять, не складала письмових робіт і не пройшла всіх тестів, за які ви поставили їй оцінки.
— Оце все? Мене звинувачують лише в цьому?
— Так.
Він набирає повітря в груди.
— Я впевнений, що в членів комісії знайдуться важливіші заняття, ніж перекроювати справу, стосовно якої не може бути суперечок. Я визнаю себе винним в обох звинуваченнях. Оголошуйте вирок і повертаймося до наших занять.
Гакім нахиляється до Матабана, і вони щось бурмочуть.
— Професоре Лур’є, — каже врешті Гакім, — я вимушений повторити, що це засідання комісії з розслідування. Її завдання — вислухати обидві сторони в цій справі та запропонувати рекомендації. Ми не маємо повноважень приймати рішення. Я знову запитую, чи не буде краще, якщо вас представлятиме хтось знайомий із нашими процедурами?
— Мені не потрібен представник. Я сам чудово можу себе представити. Чи правильно я розумію, що, попри мою заяву, слухання продовжуватиметься?
— Ми хочемо дати вам можливість пояснити свою точку зору.
— Я вже пояснив свою точку зору. Я винен.
— Винні в чому?
— У всьому, у чому мене звинувачують.
— Ми бігаємо по колу, професоре Лур’є.
— У всьому, що стверджує міс Ісаакс, і в підробці записів.
Тепер утручається Фародія Рассул:
— Ви кажете, що погоджуєтеся із заявою міс Ісаакс, професоре Лур’є, але чи прочитали ви її хоча б?
— Я не хочу читати заяву міс Ісаакс. Я погоджуюся з нею. Не бачу причин, чому б міс Ісаакс мала брехати.
— Та хіба не було б розсудливим хоча б прочитати заяву перед тим, як погоджуватися з нею?
— Ні. У житті є значно важливіші речі, ніж бути розсудливим.
Фародія Рассул відкидається у своєму кріслі.
— Усе це — справжнє донкіхотство, професоре Лур’є, та чи можете ви дозволити його собі? Мені здається, що ми зобов’язані захистити вас від самого себе. — Вона дарує Гакіму застиглу посмішку.
— Ви кажете, що не зверталися по юридичну пораду. Але чи консультувалися ви з кимось — священиком, до прикладу, чи психотерапевтом? Ви готові пройти курс психотерапії?
Це запитання хвилює молоду панянку зі школи бізнесу. Він відчуває, як та наїжачується.
— Ні, я не думав про психотерапію й не збираюся проходити її. Я — дорослий чоловік. І не потребую психотерапії. Я вище за будь-яку психотерапію. — Він повертається до Матабана. — Я зробив свою заяву. Чи існують якісь причини, чому ці дебати мають продовжуватися?
Матабан і Гакім знову пошепки радяться.
— Пропонується перерва в засіданні, — оголошує Матабан, — аби комісія змогла обговорити заяву професора Лур’є.
Усі по черзі кивають.
— Професоре Лур’є, чи можу я попросити вас і міс Ван Вік почекати за дверима кілька хвилин, поки ми проведемо нараду?
Він виходить із офісу Гакіма разом зі студенткою-спостерігачкою. Вони не кажуть одне одному жодного слова; очевидно, що дівчина почувається незручно. «КАЗАНОВО, ТОБІ ВЖЕ НЕДОВГО ЗАЛИШИЛОСЯ». А що вона думає про Казанову тепер, зустрівшись із ним віч-на-віч?
Їх знову кличуть назад. Атмосфера в кімнаті кепська: кислувата, як на нього.
— Отже, — починає Матабан, — підіб’ємо підсумки: професоре Лур’є, ви кажете, що погоджуєтеся з правдивістю висунутих проти вас звинувачень?
— Я погоджуюся з усім, що стверджує міс Ісаакс.
— Докторе Рассул, ви маєте, що сказати?
— Так. Я прошу зафіксувати мій протест проти такої відповіді професора Лур’є, яку вважаю по суті своїй ухилянням. Професор Лур’є каже, що погоджується зі звинуваченнями. Коли ми намагаємося натиснути на нього, аби дізнатися, з чим він насправді погоджується, у відповідь отримуємо лише тонке глузування. На мою думку, це свідчить про те, що він тільки на словах погоджується зі звинуваченнями. У випадку, сповненому нюансів, як цей, широкий загал має право…
Цього він не може дозволити.
— У цьому випадку немає жодних нюансів, — кидає у відповідь.
— …широкий загал має право знати, — продовжує вона, досвідчено підвищуючи голос і з легкістю перекрикуючи його, — з чим саме погоджується професор Лур’є, а отже, за що йому виносять вирок.
— Якщо йому винесуть вирок, — додає Матабан.
— Якщо йому винесуть вирок. Якщо ми не підійдемо до цієї справи з кришталево чистим розумом і якщо не надамо кришталево чітких рекомендацій, у чому можна звинуватити професора Лур’є, ми знехтуємо своїм обов’язком.
— Я переконаний, докторе Рассул, що наш розум кришталево чистий. Питання в тому, чи так само кришталево чистий розум професора Лур’є.
— Саме так. Ви висловили точнісінько те, що я хотіла сказати.
Розумніше було б притримати язика, але він цього не робить.
— Що коїться в моїй голові, це моя справа, а не ваша, Фародіє, — говорить він. — Чесно кажучи, від мене вам потрібна не відповідь, а сповідь. Ну що ж, я не сповідатимусь. Я скористався своїм правом і зробив заяву. Я винен у тому, у чому мене звинувачують. Ось моя заява. І рухатися далі я не готовий.
— Пане голово, я мушу висловити протест. Тут ідеться не лише про голі формальності. Професор Лур’є визнає провину, але я запитую себе, чи справді він почувається винним, чи просто робить це для проформи й сподівається, що ми поховаємо цю справу під стосом папірців і забудемо про неї? Якщо він просто робить це для проформи, я наполягаю, щоб ми призначили йому найсуворіше покарання.
— Дозвольте нагадати вам, докторе Рассул, — уриває її Матабан, — що суворість покарання не залежить від нас.
— Тоді ми мусимо рекомендувати найсуворіше покарання. Щоб професора Лур’є негайно звільнили й позбавили всіх матеріальних допомог і привілеїв.
— Девіде. — Це голос Десмонда Суорца, котрий досі не промовив жодного слова. — Девіде, ви впевнені, що обрали найкращий метод, аби впоратися з цією ситуацією? — Суорц повертається до голови комісії. — Пане голово, як я вже казав, коли професора Лур’є не було в кімнаті, я справді вважаю, що ми, члени університетської спільноти, не можемо ставитися до свого колеги з холодним формалізмом. Девіде, ви впевнені, що не хочете відкласти слухання, щоб мати можливість обміркувати все і, можливо, проконсультуватися?
— Для чого? Що мені обмірковувати?
— Серйозність вашої ситуації, яку ви, як на мене, несповна розумієте. Грубо кажучи, ви ось-ось утратите роботу. У наш час таким не жартують.