Її звуть Дон. Наступного разу, коли він запрошує її на побачення, вони опиняються в його будинку й займаються сексом. Це було помилкою. Звиваючись і дряпаючись, вона доводить себе до такого збудження, ледь піна з рота не йде, і врешті-решт викликає лише відразу. Він позичає їй щітку для волосся та відвозить назад до університету.
Пізніше він уникає її, намагаючись не зазирати до бюро, у якому вона працює. Своєю чергою, вона спочатку кидає на нього ображені, а потім презирливі погляди.
Йому варто здатися, він уже стомився від гри. Цікаво, у якому віці, розмірковує він, Оріген[10] оскопив себе? Не найелегантніше рішення, але старішання — узагалі неелегантна справа. Воно нагадує прибирання на столі, принаймні можна зосередитися на відповідних для старості роздумах: приготуватися до смерті.
Чи можна піти до лікаря з таким проханням? Це, безумовно, нескладна операція: щодня її роблять тваринам, і тварини непогано виживають, якщо не зважати на неприємний осад. Відрубав, перев’язав: із місцевим знеболювальним, твердою рукою і крапелькою апатії можна навіть упоратися самому, за підручником. Чоловік на кріслі відтинає щось від себе — огидне видовисько, але не огидніше, з певної точки зору, за вправляння того ж чоловіка на жіночому тілі.
Залишається Сорайя. Він мусить перегорнути останню сторінку, але натомість платить детективній агенції, аби вони відшукали її. За кілька днів він уже знає її справжнє ім’я, її адресу, її телефонний номер. Він телефонує о дев’ятій ранку, коли чоловік та діти вже мали б піти з дому.
— Сорайє, — каже він. — Це Девід. Ти як? Коли я знову зможу побачити тебе?
Западає довга тиша, а потім вона озивається:
— Я не знаю, хто ви, — каже вона. — Ви турбуєте мене в моєму власному будинку. Я вимагаю, аби ви більше ніколи не телефонували мені, ніколи.
«Вимагаю». Мабуть, вона мала на увазі «наказую». Його дивує її верескливість — раніше на це й натяку не було. Та, зрештою, на що ще розраховувати хижакові, коли він вдирається до лисиччиного гнізда, до домівки її дитинчат?
Він кладе слухавку. Тінь заздрості до її чоловіка, котрого він ніколи не бачив, пронизує його тіло.
Два
Без четвергових інтерлюдій тиждень безбарвний, як пустеля. Трапляються дні, коли він не знає, куди подітися.
Більшість часу він проводить в університетській бібліотеці, читаючи все, що вдається знайти про широке коло Байронових знайомств, додаючи нотатки до тих, що вже заповнили дві товстих папки. Насолоджується пізньою пообідньою тишею читальної зали, зворотною прогулянкою додому: свіжим зимовим повітрям, вологими мерехтливими вулицями.
У п’ятницю ввечері, повертаючись додому довгим кружним шляхом через старий парк коледжу, він помічає попереду одну зі своїх студенток. Її звуть Мелані Ісаакс, вона відвідує його курс, присвячений романтикам. Не найкраща студентка, але й не найгірша: достатньо розумна, але без жодної власної думки.
Вона не поспішає, тож незабаром він наздоганяє її та вітається:
— Привіт.
У відповідь Мелані всміхається радше хитрою, ніж сором’язливою усмішкою, і киває. Вона маленька й худенька, має коротко підстрижене чорне волосся, широкі, майже китайські, вилиці та великі темні очі. Її вбрання завжди вражає. Сьогодні це темно-бордова міні-спідниця, светр гірчичного кольору та чорні колготки; золоті брязкальця на поясі пасують до золотих кульчиків.
Він злегка закоханий у неї. Невелика дивина: рідко минає семестр, коли він не закохується в котрусь із дівчат зі своєї групи. Кейптаун — місто рясної краси і красунь.
Чи відомо їй, що він поклав на неї око? Напевно. Жінки відчувають такі речі, вагу сповнених бажанням поглядів.
Дощ щойно вщух; у канавах обабіч доріжки тихо дзюркотить вода.
— Моя улюблена пора року, моя улюблена пора дня, — зауважує він. — Ви живете десь тут?
— За парком. Винаймаю кімнату.
— Кейптаун ваше рідне місто?
— Ні, я виросла в Джорджі[11].
— Я живу неподалік. Можна запропонувати вам випити чогось?
Обережна пауза.
— Гаразд. Але мені потрібно повернутися до пів на восьму.
Із парку вони виходять до спокійного житлового кварталу, де він прожив останні дванадцять років, спочатку з Розалінд, а потім, після розлучення, сам.
Він відчиняє внутрішні ворота, відчиняє двері та пускає дівчину досередини. Вмикає світло, бере в неї ташечку. У її волоссі мерехтять краплі дощу. Він роздивляється її з відвертим зачаруванням. Вона опускає погляд і знову всміхається тією ж невловимою і, напевно, кокетливою посмішкою, що й раніше.
На кухні він відкорковує пляшку «Мірласта» й викладає на тарілки печиво й сир. Коли повертається до кімнати, вона стоїть біля книжкових полиць, нахиливши голову, і читає написи на корінцях. Він вмикає музику: Моцарт, кларнетний квінтет.
Вино і музика — ритуал, який розігрують одне перед одним чоловіки й жінки. У ритуалах немає нічого поганого, їх вигадали, аби пом’якшувати ніяковість. Але дівчина, котру він привів додому, не лише молодша за нього на тридцять років, — вона студентка, його студентка, студентка, якою він опікується. Не має значення, що промайне зараз між ними, їм доведеться знову зустрітися як учителю та учениці. Чи готовий він до цього?
— Вам подобається мій курс? — цікавиться він.
— Мені подобається Блейк. А ще «Wonderhorn».
— «Wunderhorn»[12].
— А ось від Вордсворта я не в захваті.
— Вам не варто було мені цього казати. Вордсворт — один із моїх учителів.
Це правда. Скільки він себе пам’ятає, гармонії «Прелюдії» завжди відлунювали в ньому.
— Можливо, наприкінці курсу я більше цінуватиму його. Можливо, він сподобається мені більше.
— Можливо. Але мій досвід підказує, що поезія або промовляє тобі щось із першого слова, або не промовляє взагалі. Це спалах відвертості і спалах взаємності. Як блискавка. Як мить, коли закохуєшся.
Як мить, коли закохуєшся. Невже молодь ще й досі закохується чи цей механізм вийшов з ужитку, став непотрібним, дивакуватим, як парові двигуни? Він не в курсі подій, відстав від часу. Судячи з того, що він знав, закоханість могла вийти з моди і знову повернутися на сцену з півдюжини разів.
— А ви пишете вірші? — запитує він.
— Писала, коли була школяркою. Вони були не надто вдалими. А тепер у мене немає на це часу.
— А як щодо пристрасті? У вас є якісь літературні пристрасті?
Вона насуплюється, зачувши незвичне слово.
— На другому курсі ми вивчали Адрієнну Річ[13] і Тоні Моррісон[14]. А ще Еліс Вокер[15]. Тоді я страшенно зацікавилася. Але не можу достеменно назвати це пристрастю.
Отже, вона — не надто пристрасне створіння. А може, обрала шлях манівцями, аби попередити його, щоб не набридав?
— Я збираюся влаштувати сяку-таку вечерю, — каже він. — Приєднаєтеся до мене? Усе буде надзвичайно скромно.
Схоже, вона вагається.
— Ну ж бо! — наполягає він. — Скажіть «так»!
— Гаразд. Але спочатку мені потрібно зателефонувати.
Телефонна розмова триває довше, ніж він очікував. Він чує, як долинає з кухні бурмотіння, помережане паузами.
— Які у вас плани щодо кар’єри? — питає він згодом.
— Драматургія та дизайн. Я пишу свою дипломну роботу в театрі.
— А чому ж тоді обрали курс романтичної поезії?
Мелані замислюється, наморщивши носа.
— Здебільшого я обрала його через атмосферу, — озивається вона врешті. — Я не хотіла знову братися за Шекспіра. Його вже вчила торік.
Приготована ним вечеря справді скромна: тальятеле[16] з анчоусами під грибним соусом. Він дозволяє їй порізати гриби. Решту часу вона сидить на ослінчику й спостерігає, як він готує. Вони вечеряють у вітальні, відкривши другу пляшку вина. Мелані їсть без упину. Здоровий апетит для такої стрункої дівчини.
10
Грецький християнський теолог, філософ, учений. Один зі східних церковних письменників. Засновник біблійної філології.
12
Збірка німецьких народних пісень, видана в ХІХ столітті двома німецькими поетами-романтиками — Ахімом фон Арнімом та Клеменсом Брентано.