— Ви завжди готуєте самі? — запитує вона.
— Я живу один. Якщо сам не приготую, ніхто не приготує.
— Ненавиджу готувати. Гадаю, мені варто навчитися.
— Чому? Якщо ви справді ненавидите це, поберіться з тим, хто вміє готувати.
Удвох вони уявляють собі цю картину: юна дружина в незугарному одязі та крикливих прикрасах уривається до вхідних дверей і нетерпляче принюхується; чоловік, безбарвний містер Праведник у фартуху, помішує щось у каструльці серед клубів пари. Ролі змінюються: матеріал для буржуазної комедії.
— Це все, — каже він, коли в тарілці не залишається нічого. — Десерту немає, хіба, якщо хочете, можете з’їсти яблуко або йогурт. Пробачте, я не знав, що в мене буде гостя.
— Усе було чудово, — каже Мелані, допиваючи вино й підводячись. — Дякую.
— Не йдіть ще. — Він бере дівчину за руку й веде до канапи. — Я хочу вам дещо показати. Ви любите танці? Не танцювати, а танці? — Він вставляє касету до відеомагнітофона. — Це фільм, знятий чоловіком на ім’я Норман Макларен[17]. Досить старий. Я натрапив на нього в бібліотеці. Цікаво, як він вам сподобається.
Вони сідають пліч-о-пліч і дивляться фільм. Двоє танцюристів виконують свої па на голій сцені. Їхні зображення, зняті за допомогою стробоскопу, перетворюються на привидів, розпускаються позаду них віялами, змахами крил. Чоловік уперше побачив цей фільм чверть століття тому, але він і досі захоплює: мить теперішнього і минуле цієї миті ненадовго застигають в одному й тому ж просторі.
Йому хочеться, щоб дівчина теж захопилася фільмом, але він відчуває, що їй байдуже.
Коли плівка закінчується, вона встає й обходить кімнату. Підіймає кришку фортепіано й натискає на середнє до.
— Ви граєте? — цікавиться Мелані.
— Трохи.
— Класику чи джаз?
— Боюся, нічого схожого на джаз.
— Зіграєте мені щось?
— Не зараз. Я давно не практикувався. Іншим разом, коли ми знатимемо одне одного краще.
Вона зазирає до його кабінету.
— Можна подивитися? — питає дозволу.
— Увімкніть світло.
Він вмикає іншу музику: сонати Скарлатті[18], музику-кішку.
— У вас тут чимало книжок Байрона, — каже вона, повертаючись із кабінету. — Він ваш улюблений поет?
— Я пишу про нього. Про його італійський період.
— Хіба він не помер молодим?
— У тридцять шість. Вони всі помирали молодими. Або втрачали хист. Або божеволіли, і їх замикали десь. Але Байрон помер не в Італії. Він помер у Греції. До Італії він утік, аби уникнути скандалу, і оселився там. Осів. Зустрів останнє в житті велике кохання. У ті часи Італія була популярним місцем серед англійців. Вони вірили, що італійці зберегли зв’язок із природою, менше піддаються умовностям, залишаються пристраснішими.
Мелані знову обходить кімнату.
— Це ваша дружина? — питає вона, зупинившись перед фотографією в рамці на кавовому столику.
— Моя мама. Клацнули, коли вона була молодою.
— А ви одружений?
— Був. Двічі. Але зараз — ні. — Він не каже: «Ні, тепер я задовольняюся тим, що підвернеться». Не каже: «Тепер я вдовольняюся шльондрами». — Можна запропонувати вам лікер?
Вона не хоче лікер, але погоджується додати до кави віскі. Коли вона сьорбає свій напій, він нахиляється до неї й торкається її щоки.
— Ви дуже гарна, — каже він. — Я збираюся схилити вас до чогось необачного. — Знову торкається її. — Залишайтеся. Проведіть ніч зі мною.
Вона пильно дивиться над нього над вінцями чашки.
— Чому?
— Тому що вам варто так учинити.
— Чому мені варто так учинити?
— Чому? Тому що жіноча краса належить не одній тільки жінці. Це частина дарунка, який вона приносить із собою на землю. Її обов’язок — ділитися красою.
Його рука так і лежить на її щоці. Вона не відхиляється, але й не відповідає на його ніжність.
— А що як я вже нею ділюся? — Їй ледь помітно перехоплює подих. Коли за тобою впадають, це завжди збуджує; приємно збуджує.
— Тоді вам варто ділитися нею щедріше.
Улесливі слова, старі, як саме зваблення. Хоча цієї миті він вірить у них. Вона не належить собі. Краса собі не належить.
— Ми прагнем, щоб краса потомство мала, — каже він, — щоб цвіт її ніколи не зачах[19].
Погана ідея. Її усмішка втрачає свою грайливість і жвавість. Пентаметр, чий ритм раніше так добре підмаслював слова змія-спокусника, тепер лише відлякує. Він знову перетворився на вчителя, на книжкового чоловіка, охоронця культурних скарбів. Вона ставить горнятко на стіл.
— Я мушу йти, на мене чекають.
Хмари розійшлися, зорі знову сяють.
— Чудова ніч, — каже він, відмикаючи ворота садка. Мелані не дивиться на нього. — Провести вас додому?
— Ні.
— Дуже добре. На добраніч. — Він тягнеться вперед і обіймає її. На мить відчуває, як притискаються до нього її маленькі груденята, а потім вона вислизає з обіймів і йде.
Три
Саме тоді йому й варто було зупинитися. Але він не зупинився. У неділю зранку він їде до спорожнілого кампусу й заходить до канцелярії. З шафки з папками дістає реєстраційну картку Мелані Ісаакс і переписує її особисті дані: домашню адресу, адресу в Кейптауні, номер телефону.
Він набирає цифри. Відповідає жіночий голос.
— Мелані?
— Я покличу її. А хто це?
— Скажіть їй, що це Девід Лур’є.
Мелані — мелодія: удавана рима. Це ім’я не для неї. Можна змінити наголос: меланж — темна, як кава.
— Алло?
В одному слові він чує всю її нерішучість. Занадто молода. Вона не знатиме, як обходитися з ним; йому варто одразу відпустити її. Але він і сам перебуває в якихось лещатах. Троянда краси: вірш влучає точнісінько в ціль, мов стріла. Вона не належить собі; напевно, і він собі не належить.
— Я подумав, що ви не відмовитеся пообідати зі мною, — каже він. — Я можу заїхати за вами, скажімо, о дванадцятій.
Вона ще має час, щоб збрехати, викрутитися, але дівчина така збентежена, що не встигає скористатися моментом.
Коли він під’їжджає, вона чекає на нього на хіднику біля багатоквартирного будинку. Вона в чорних колготках і чорному светрі. Стегна вузенькі, як у дванадцятирічної.
Він везе її до Гат-бей, у гавань. Дорогою намагається збадьорити її, розпитує про інші предмети. Вона каже, що грає в п’єсі. Це одна із вимог для захисту диплома. Репетиції забирають багато часу.
У ресторані Мелані не може похвалитися апетитом і лише похмуро витріщається на море.
— Щось трапилося? Ви хочете мені щось розповісти?
Вона хитає головою.
— Ви стурбовані через наші стосунки?
— Можливо, — озивається вона.
— Не варто. Я про все подбаю. Не дозволю їм зайти занадто далеко.
Занадто далеко. Що таке «далеко», а що таке «занадто далеко» у таких речах? Чи її «занадто далеко» таке ж, як і його?
Починає накрапати дощик, у гавані смугами здригається вода.
— Може, підемо? — пропонує він.
І знову привозить дівчину до свого будинку, і на підлозі вітальні, під звуки дощу, що стукотить у шибку, кохається з нею. Її тіло чисте й просте, по-своєму досконале; попри її пасивність, він отримує від цієї близькості задоволення, таке задоволення, що в кульмінаційну мить провалюється в чорне забуття.
Коли приходить до тями, дощ уже вщух. Дівчина лежить під ним, заплющивши очі й злегка насупившись, руки закинуті за голову. Його долоні лежать у неї на грудях під грубо сплетеним светром. Її колготки і трусики, сплутавшись вузлом, лежать поруч; його штани закрутилися навколо щиколоток. «Після бурі, — думає він, — точно як у Ґеорґа Ґросса»[20].