— Так, усе гаразд.
— Я ще хотіла сказати, що знаю, що пропустила багато занять, але постановка не залишає мені часу.
— Розумію. Ти хочеш сказати, що гра в театрі важливіша для тебе. Було б добре, якби ти пояснила це раніше. А завтра ти прийдеш на заняття?
— Так. Обіцяю.
Вона обіцяє, але це ще не означає, що вона втілить у життя свою обіцянку. Він сердиться й дратується. Мелані погано поводиться, занадто багато минається їй просто так; вона вчиться користуватися ним і, мабуть, користуватиметься і надалі. Але якщо їй минається занадто багато, йому минається ще більше; якщо вона поводиться погано, він поводиться гірше. Якоюсь мірою в їхньому союзі, якщо вони й справді союзники, він веде, а вона йде назирці. Хай він про це не забуває.
Чотири
Він ще раз кохається з нею на ліжку в кімнаті його дочки. Йому добре з нею, так само добре, як уперше; він вивчає, як рухається її тіло. Вона рвучка, спрагла до нових вражень. Якщо він не відчуває в ній цілковитої сексуальної жаги, то лише через те, що вона ще занадто юна. Одна мить застигає в його спогадах: вона стискає ноги на його сідницях, аби притягнути його ближче, і, коли напружуються сухожилля на внутрішньому боці її стегон, він відчуває сплеск радості й бажання. «Хтозна, — думає він, — може, попри все в нас є майбутнє».
— Ви часто таке робите? — питає вона згодом.
— Роблю що?
— Спите зі своїми студентками. І з Амандою теж спали?
Він не відповідає. Аманда — тоненька білявка — теж відвідує його курс. Але вона його не цікавить.
— Чому ви розлучилися? — питає Мелані.
— Я розлучався двічі. Двічі одружувався і двічі розлучався.
— А що сталося з першою дружиною?
— Це довга історія. Розповім тобі її якось іншим разом.
— У вас є фотографії?
— Я не колекціоную фотографії. Я не колекціоную жінок.
— А хіба я не просто експонат в колекції?
— Ні, звичайно, ні.
Вона встає, обходить кімнату, збираючи свій одяг, анітрохи не соромлячись, наче залишилася сама. Він звик до жінок, котрі одягаються і роздягаються значно сором’язливіше. Але жінки, до яких він звик, не такі юні та не мають таких досконалих форм.
Того ж дня пообіді, постукавши у двері його кабінету, досередини заходить молодик, котрого він раніше не бачив. Не чекаючи на запрошення, гість сідає, оглядає кімнату і з виглядом поціновувача киває вбік книжкових полиць.
Він високий і жилястий, з тонкою еспаньйолкою і сережкою у вусі; у чорній шкіряній куртці та чорних шкіряних штанях. Здається старшим за більшість студентів, здається живою проблемою.
— То ви професор, — каже він, — професор Девід. Мелані розповідала мені про вас.
— Саме так. І що вона вам казала?
— Що ви її дрючите.
Западає довга тиша. «Ага, — думає він собі, — ось я й опинився в ямі, яку сам собі вирив. Можна було здогадатися: такі дівчата на дорозі не валяються».
— Ви хто? — питає.
Гість не зважає на його запитання.
— Уважаєте себе розумником, — веде він далі. — Справжнім дамським улесником. Гадаєте, матимете такий зарозумілий вигляд, коли ваша дружина про все дізнається?
— Годі. Чого вам треба?
— Не розказуйте мені, чого годі. — Тепер слова сипляться швидше, складаються в загрозливу скоромовку. — І не думайте, що можете просто увірватися в людські життя, а потім піти собі геть, коли вам заманеться. — У його чорних очах танцює вогник. Хлопець нахиляється нижче й махає руками — праворуч-ліворуч. Зі столу летять папірці.
Він підводиться.
— Досить! Вам час іти!
— Вам час іти! — перекривлює його хлопець. — Гаразд. — Устає й неквапливо суне до дверей. — Бувайте, професоре Нікчемо! Та зачекайте, ви ще докумекаєте мої слова! — Потім гість зникає.
«Головоріз, — думає він. — Вона сплуталася з головорізом, а тепер ще і я з ним сплутався». У шлунку щось стискається.
Він довго не лягає спати, чекаючи на неї, але Мелані не приходить. До того ж якісь вандали попсували його автівку, залишену на вулиці: прокололи шини, залили у замки клей, наклеїли на лобове скло газети та подряпали фарбу. Замки доводиться змінити; у рахунку шістсот рандів.
— Здогадуєтеся, хто це зробив? — цікавиться слюсар.
— І гадки не маю, — кидає він уривчасто.
Після такого coup de main[23] Мелані тримається віддалік. Його це не дивує: якщо він почувається присоромленим, то й вона теж. Але в понеділок дівчина знову з’являється на заняттях, а поруч із нею, відкинувшись на стільці і запхавши руки до кишень, із виразом нахабної невимушеності вмостився хлопець у чорному, її хлопець.
Зазвичай в аудиторії гудуть студентські балачки, але сьогодні — тиша. Хоча йому не віриться, що всім відомо, що відбувається, студенти, вочевидь, чекають, що він зробить із незваним гостем.
А й справді, що він зробить? Вочевидь, того, що сталося з його машиною недостатньо. Вочевидь, на нього чекають нові вибрики. Що він може зробити? Він мусить зчепити зуби й розплатитися, який іще є вибір?
— Продовжмо знайомитися з Байроном, — каже він, зазирнувши у свої нотатки. — Як ми побачили минулого тижня, погана слава й скандал вплинули не лише на Байронове життя, а й на те, як публіка сприймала його вірші. Людина, котрою був Байрон, раптом виявилася переплетеною із його власними поетичними створіннями — Гарольдом, Манфредом, навіть Дон Жуаном.
Скандал. Шкода, що саме така сьогодні тема, але він зараз не в змозі імпровізувати.
Він зиркає на Мелані. Зазвичай вона щось ретельно записує.
Але сьогодні вона, худенька й виснажена, горбиться над книжкою. Його серце мимохіть тягнеться до неї. «Бідолашне пташеня, — думає він, — котре я притискав до грудей!»
Він задавав їм прочитати «Лару», і в його записах ідеться про «Лару». Уникнути цієї поеми йому не вдасться, тож він читає вголос:
— Хто розтлумачить мені ці рядки? Хто такий «дух грішника»? Чому він називає себе «витвором»? З якого світу він прийшов?
Він уже давно припинив дивуватися неосвіченості своїх студентів. Діти постхристиянства, постісторичної, постлітературної епохи, вони наче вчора вилупилися з яйця. Тож він і не сподівається, що вони знатимуть щось про провинних янголів чи про те, де про них міг читати Байрон. Розраховує лише на серію доброзичливих припущень, які, якщо пощастить, зможе скерувати в правильному напрямку. Але сьогодні на нього чекає мовчання, похмуре мовчання, що відчутно згущується навколо незнайомця, котрий сидить серед студентів. Доки незнайомець сидітиме тут, слухатиме, засуджуватиме їх і кепкуватиме, вони не розмовлятимуть, вони не гратимуть у його гру.
— Люцифер, — каже він, — це провинний янгол, вигнаний з небес. Про те, як живуть янголи, нам відомо мало, але можемо припустити, що кисень їм не потрібен. Удома Люциферу, темному янголові, не потрібно дихати. Аж раптом він опиняється у нашому дивному «світі тих, хто дихає». «Грішний» — той, хто обрав власний шлях, хто живе небезпечно, навіть сам для себе становить небезпеку. Читаймо далі.
Хлопець жодного разу не подивився у текст. Натомість він з легкою посмішкою на вустах — посмішкою, яка, можливо, дещо приголомшена, — слухає його слова.