— То що ж це за створіння таке, Люцифер?
Тепер студенти вже напевно відчули між ними електричний струм, між ним і хлопцем. Питання призначалося лише хлопцеві, та раптом, наче людина, що спала й умить прокинулася, той озивається:
— Він робить те, що йому заманеться. І не переймається, добре це чи погано. Він просто робить, що хоче.
— Точно. Хороше чи погане, він просто це робить. Він діє, керуючись не принципами, а імпульсом, а джерело імпульсів залишається темним навіть для нього самого. Кількома рядками нижче читаємо: «У нього божевільне серце, а не голова». Божевільне серце. Що таке «божевільне серце»?
Він просить занадто багато. І бачить, що хлопцеві хотілося б ще більше напружити інтуїцію. Хотілося б продемонструвати, що він розуміється не лише на мотоциклах і крикливому одязі. Можливо, так і є. Можливо, він навіть має деякі здогадки стосовно того, що таке божевільне серце. Але тут, в аудиторії перед незнайомцями, йому не вдається висловити це словами. Він хитає головою.
— Байдуже. Зверніть увагу, що нас не просять засуджувати цю істоту з божевільним серцем, нас просять зрозуміти її й поспівчувати. Але співчуття має свої межі. Хай він навіть живе серед нас, він — не один із нас. Він саме той, ким себе називає: витвір чорних думок, так і є, він — чудовисько. Урешті-решт Байрон наведе нас на думку, що любити його в глибокому, людському сенсі цього слова неможливо. Він приречений на самотність.
Голови схилилися, студенти записують його слова. Байрон, Люцифер, Каїн — усі вони здаються їм однаковими.
Вони завершують читати поему. Він задає їм додому кілька перших пісень із «Дон Жуана» й закінчує заняття трохи раніше. Звертаючись поверх голів, він каже: «Мелані, можна вас на кілька слів?»
Вона стоїть перед ним виснажена, зі змученим обличчям. Його серце знову тягнеться до неї. Якби вони були самі, він би обійняв її, спробував розрадити. «Голубонько моя», — сказав би він їй.
— Може, зайдемо до мого кабінету? — каже натомість.
Вони підіймаються сходами до його кабінету, а її хлопець тягнеться позаду.
— Почекай тут, — каже йому чоловік і зачиняє двері просто перед носом.
Мелані похнюплено сидить перед ним.
— Голубонько моя, — каже він, — у тебе зараз складний період. Мені це відомо, і я не хочу ускладнювати ще більше. Але я мушу поговорити з тобою як учитель. У мене є моральні зобов’язання перед моїми студентами, перед кожним із них. Те, чим твій друг займається в університетському містечку, — це його власні справи. Але я не можу дозволити йому зривати мені заняття. Перекажи йому це від мене.
Щодо тебе самої: тобі слід приділяти більше часу своїй роботі. Тобі варто частіше навідуватися на заняття. А ще ти мусиш скласти тест, який пропустила.
Вона дивиться на нього зі зніяковінням і навіть потрясінням. «Ви самі ізолювали мене від решти, — здається, хоче сказати Мелані. — Ви змусили мене приховувати вашу таємницю. Я більше не просто студентка. Як ви можете так зі мною розмовляти?»
Коли вона озивається, голос такий приглушений, що він ледве чує її слова.
— Я не можу скласти тест, бо не прочитала того, що ви задавали.
Те, що йому хочеться сказати, не можна сказати, дотримуючись пристойності. Він може лише подати їй знак і сподіватися, що вона зрозуміє.
— Просто напиши тест, Мелані, як зробили всі інші. Неважливо, що ти не готувалася, головне — залишити його позаду. Призначмо дату. Як щодо наступного понеділка в обідню перерву? Ти матимеш можливість почитати на вихідних.
Мелані підіймає голову й кидає на нього зухвалий погляд. Вона або не зрозуміла, або відмовляється від запропонованої нагоди.
— У понеділок тут, у моєму кабінеті, — повторює він.
Вона підводиться й закидає ташечку на плече.
— Мелані, у мене є обов’язки. Хоча б зроби те, що я тобі пропоную. Не потрібно ускладнювати все ще більше.
Обов’язки: вона не вважає це слово гідним відповіді.
Увечері він повертається додому з концерту й зупиняється на світлофорі. Повз нього тарахкотить мотоцикл — срібний «Дукаті» з двома пасажирами в чорному одязі. Обоє в шоломах, проте він упізнає їх. Мелані на задньому сидінні широко розчепірює ноги й вигинає поперек. Він хтиво здригається. «Я був там!» — думає він. А потім мотоцикл зривається вперед і відносить її геть.
П’ять
У понеділок вона не прийшла писати тест. Натомість у поштовій скриньці він знаходить офіційний бланк з відмовою: «Студентка 7710 414SAM міс М. Ісаакс відмовляється від курсу КОМ 312. Відмова набуває чинності одразу».
Не минає й години, як до його кабінету телефонують.
— Професоре Лур’є? Маєте вільну хвилинку для розмови? Моє прізвище Ісаакс, я телефоную із Джорджа. Моя донька відвідує ваші заняття, ви знаєте її, Мелані.
— Так.
— Професоре, я хотів поцікавитися, чи не могли б ви нам допомогти. Мелані була такою гарною студенткою, а тепер каже, що хоче покинути навчання. Це стало для нас неабияким потрясіння.
— Не впевнений, що розумію вас.
— Вона хоче покинути навчання та знайти роботу. Хіба це не марнування часу — витратити три роки на навчання в університеті, так добре вчитися, а потім кинути все перед самим кінцем? Чи можу я попросити вас, професоре, побалакати з нею й привести її до тями?
— А ви вже розмовляли з Мелані? Ви знаєте, що спонукало її до такого рішення?
— Ми цілі вихідні розмовляли з нею по телефону — я та її мати, — але нам так і не вдалося привести її до тями. Вона дуже захопилася п’єсою, у якій грає, і, можливо, ну, знаєте, перепрацювала, перенапружилась. Вона завжди бере все дуже близько до серця, професоре, такий у неї характер, вона дуже захоплюється. Але, якщо ви поговорите з нею, можливо, вам вдасться переконати її ще раз подумати. Вона так вас поважає. Нам не хочеться, аби вона викинула три роки коту під хвіст.
То, виявляється, Мелані-Меланж з її брязкальцями із супермаркету «Орієнтал Плаза» й нерозумінням Вордсворта бере все близько до серця? Ніколи б не здогадався. Про що ще стосовно неї він не здогадується?
— Не знаю, містере Ісаакс, чи підходжу я для такої розмови з Мелані.
— Підходите, професоре, ще б пак! Як я вже казав, Мелані вас так поважає.
«Поважає? У вас застаріла інформація, містере Ісаакс. Ваша донька втратила до мене повагу кілька тижнів тому й мала на це поважні причини». Йому слід було так сказати, але натомість він відповів:
— Я подивлюся, що можна зробити.
«Тобі з цього не виплутатися, — каже він собі після розмови. — Батько Ісаакс у далекому Джорджі не забуде цієї розмови, коли ти брехав і ухилявся. «Я подивлюся, що можна зробити». Чому б йому не зізнатися. «Я той черв’як із яблучка», — ось що йому слід було сказати. Як я можу допомогти вам, коли сам став джерелом ваших неприємностей?
Він набирає номер квартири Мелані, і слухавку бере кузина Пауліна.
— Мелані недоступна, — крижаним голосом повідомляє вона.
— Що ви хочете сказати оцим «недоступна»?
— Я маю на увазі, що вона не хоче розмовляти з вами.
— Скажіть їй, — просить він, — що це стосується її рішення покинути навчання. Скажіть, що вона вчиняє необачно.
У середу заняття минає погано, у п’ятницю — ще гірше. Відвідуваність низька, приходять лише пасивні посередності, котрі слухняно погоджуються з усім. Тут може бути лише одне пояснення. Мабуть, уся історія випливла на поверхню.
Він саме перебуває в деканаті, коли чує позаду себе голос:
— Де я можу знайти професора Лур’є?
— Це я, — озивається він, не подумавши.
Чоловік, що звертається до нього, виявляється невисоким, худорлявим, зі згорбленими плечима.
Він одягнений у занадто великий синій костюм, і від нього навкруги шириться запах цигаркового диму.
— Професоре Лур’є. Ми розмовляли по телефону. Я — Ісаакс.
— Так. Як поживаєте? Може, зайдемо до мого кабінету?