Зраділа, що половина шляху вже позаду.
Дивилася на вагончик, що наближався і був геть порожній, якщо не рахувати кондуктора й кумедного типа в старомодних окулярах із тонкого дроту.
«Лиш тоді знайду я спокій, коли згине ніч жорстока», — завило в динаміках, і вагончик раптово зупинився. Люди з несподіванки попадали одне на одного, бурмочучи вибачення.
За мить обидва вагончики гойдалися один біля одного.
Здолав половину шляху з Долини на Каспровий, уже виразно бачив людей, що стояли на оглядовому майданчику, коли задзвонив телефон. Енергійно набрав у груди повітря, щоб не відхекуватися під час розмови, й озвався.
— Не зможеш зайти через головний вхід. Усе погано.
— Наскільки погано?
— Встановив з нами контакт і наказав зупинити обидва вагончики на гірському відтинку. Пригрозив катастрофою, якщо не виконаємо його вимоги чи вдамося до якоїсь дурниці на кшталт відправлення гвинтокрила, війська чи спроби евакуації пасажирів.
— Скільки?
— Двоє їдуть донизу, шістдесят один угору. Багато дітей. Ґмітрук навіть не питав, які вимоги висунув терорист.
По-перше, це для нього не мало значення, по-друге, і так не дізнався б. Гроші, можливо, якісь політичні справи. Від часу вступу до НАТО Польща, багата на лісові пущі, надавала союзникам усілякі послуги. Справа з літаками ФБР — то була дрібниця порівняно зі справами, про які знав навіть він, а він знав небагато. Такою була ціна вступу до союзу, про яку громадська думка ніколи не довідається. Так само як і про те, скільки разів уже велися перемовини з терористами. Офіційно жодна держава з терористами у переговори не вступає, насправді ж багато зібраних із платників податків мільйонів витрачають на залагодження таємних справ. Таємні переговори, таємні виплати, іноді таємні ліквідації. Спокійний сон громадян ніколи не буває безкоштовним. Здогадувався, що в цьому випадку держава піде на будь-які поступки, аби тільки в усіх телепрограмах світу не показували наповнених дитячими трупами вагончиків гірської канатної дороги.
— Який шанс, що блефує?
— Нульовий. Ми саме піднімаємо на Калятівки телескоп, через який ретельно обстежимо внутрішнє приміщення перону на Каспровому і підпори, тоді знатимемо більше. Що думаєш?
Ґмітрук замислився на хвилину, намагаючись міркувати, як терорист.
— Підпори навряд. Надто міцні. І поруч проходить туристична стежка, забагато свідків. Троси. Найслабша ланка.
— Де?
— На вершині, в місці кріплень. Пересадкова станція знаходиться в лісі, її важко контролювати і туди непомітно можна відправити цілий взвод саперів.
— Є ідеї?
— Одна. Спробую через тильний вхід.
— Інформуватимемо тебе по ходу.
I сигнал. Жодного побажання удачі, вдячності, жодного «ми з тобою». За це найбільше цінував армію. І навіть лишився б іще на якийсь час, але обітниця є обітниця. Двадцять років — і пенсія. Бачив на власні очі, на які руїни перетворювалися ті, для кого служба ставала залежністю.
— І мови бути не може, — кондуктор проказав ці слова дуже повільно і дуже виразно.
— Але я не витримаю, — у тому ж тоні відповів Гауптманн.
— Шановний, не поводьтесь як дитина. Треба було відлити на горі.
Гауптманн гордо випростався, аж болісно шпигнуло йому в хворій нозі.
— За два злотих? Не знаю, як ви, але я ніколи не відливаю за два злотих.
Кондуктор нахилився в його бік. Дужий чолов’яга, з таких, кому не треба тренуватися, ходити до спортзалу, хто цілими днями може сидіти на дивані й жлуктити пиво, а як буде потреба, то підкову зав’яже у вузол.
— У штани безкоштовно, — посміхнувся кондуктор. — Бажаю успіху.
Гауптманн мав замалий міхур, аби злякатись.
— Не діждетесь. Віділлю в кутку, та й край.
Відвернувся і пішов у куток порожнього вагончика, підтягнув куртку й розіпнув зіпер. Напружився, чекаючи, що здоровань кинеться в його бік і почне його бити. Але ні, у вагончику панувала сповнена напруження тиша. Не рахуючи чергового шлягера, яким обдарувало їх радіо.
«Ти казав мені, що дратую тебе, що моя невинність для тебе нічого не значить», — завела якась співачка, але здоровань урвав її.
— Гаразд, — зітхнув він. — Уявляю, як воно тобі.
Повернув ключик на приборній панелі й підійшов до дверей. Розсунув їх на кілька сантиметрів.
— Тільки швидко.
Гауптманн рушив до щілини з краєвидом на Гевонт, з якої віяло холодом, притулився до дверей, заплющив очі, щоб не дивитися назовні, й учинив щось, що було найдовшим випусканням сечі, яке коли-небудь із ним траплялося.