— Міністерства закордонних справ, — машинально виправила Лоренц. — І не нарікай, бо марнуєш наш час. Ліпше послухайте, що я надумала. Це безперервно крутилося у мене в голові протягом двох днів…
Кароль багатозначно мугикнув, а коли всі на нього подивилися, кілька разів відкашлявся, вдаючи, що прочищає горло.
— Граф Мілевський колекціонує полотна великих польських художників, а під час перебування з кримським у Франції в дев’яностих роках дев’ятнадцятого століття додає до колекції картини світових художників. Ядром його колекції є написані на його замовлення автопортрети, для яких він будує спеціальну залу в своєму палаці на острові. У двадцяті роки граф, уже на смертному ложі, починає продавати свою колекцію, і з якихось невідомих нам причин право першості у придбанні випадає Генрику Ашкеназі, молодому здібному фінансистові зі Львова.
Зробила коротку паузу, щоб напитися води. Ніхто не озвався.
— Генрик купує ці перлини, везе свою колекцію до Галичини і там тримає в Підгірцях, де картини стають свідками того, як Ашкеназі спокушає зовсім не зацікавлену мистецтвом львівську красуню, панну Ольгу Бортник. Наближається війна, Ашкеназі, за словами коханої, ховає свої скарби в резиденції, і дуже вдало, оскільки їх вдається зберегти протягом півтора року радянської окупації. А потім приходять німці і все змінюється. Змінюється від того моменту, коли Ашкеназі одержує листа від свого приятеля Маріана Гемара.
— А де тоді був Гемар? — запитав Кароль.
— У Лондоні. Працював у Міністерстві інформації і документації разом із нашим шукачем викрадених пам’яток Каролем Естрейхером. І тепер уявімо собі двох великих патріотів, Гемара і Естрейхера, які вірять, що лише культура та її надбання можуть гарантувати існування нації. Вони знають від кур’єрів про те, що виробляє Ганс Франк у Генерал-губернаторстві, знають про масштаб знищень і крадіжок. Не можуть цьому запобігти, але намагаються думати про перспективу. Розраховують на те, що війна колись закінчиться, що можна буде повернути національні скарби.
Виголошуючи промову, Зоф’я ходила туди-сюди по маленькому приміщенню й енергійно жестикулювала. Коли її погляд на мить зустрівся з поглядом Анатоля, помітила в його очах неприхований подив. Вказала на майора, щоб він докінчив почату нею думку.
— А вчинки ворога найкраще контролювати за допомогою шпигуна в його оточенні.
— Браво, майоре. А кому ж найліпше пасує роль шпигуна, як не інтелігентному та спритному космополітові, який добре обізнаний з німецькою культурою, говорить німецькою краще за пересічного німця і на додачу володіє схованими в підвалі безцінними творами мистецтва, які може відкрити і тим самим заслужити вдячність і довіру губернатора, який любить мистецтво?
— Звучить непогано, — повільно вимовив Кароль. — Але наскільки я розумію, єдине, що підтверджує твою теорію, це розповідь Бортник про Генрика у формі СС?
— Ні, мій любий. Найкраще мою теорію підтверджують листівки, які ти теж тримав у руках. Ти повинен здогадатися, хто в сорок першому в чорному мундирі вистежував твори мистецтва для Ганса Франка, в сорок шостому сидів на Монтелюпіх, а потім зник.
— Це неможливо, — поміркувавши, мовив Кароль. — Мабуть.
— Це логічно. Схоже на те, що Генрик Ашкеназі якимось чином став Вільгельмом-Ернстом Палез’є, радником Ганса Франка і його правою рукою у справах, пов’язаних із мистецтвом. Пам’ятаймо, що це були інші часи, фотографії всіх не були загальнодоступними. Гансові Франку запропонували прислати з Варшави для допомоги в грабунках компетентного чиновника, власне Палез’є. Наші мали якось дорогою їх підмінити. Франк чекав на німця, який розумівся на мистецтві, і він отримав німця, що розумівся на мистецтві. До того ж такого, який одразу знайшов йому справжній скарб. Настільки цінний, що про всяк випадок Франк не похвалився знахідкою в Берліні. Ця теорія в іншому світлі пояснює факт, що в 1945 році Палез’є співпрацював з американцями в Німеччині, що він зокрема видав їм Ганса Франка, а разом із ним «Пані» й «Самарянина». Згодом Палез’є як єдиного німця судили за крадіжку польських здобутків культури під час війни; ще у в’язниці його було вбито, можливо, це зробив американський шпигун, який сидів там у той самий час.