— Однак ми нічого не побачили. Ти це маєш на увазі?
— Так. А щось мало статися. Подумаймо хвилинку.
Думали не хвилинку, а кілька годин, обмінюючись припущеннями. О двадцятій відчули голод, але вирішили, що вештатися по Кракову небезпечно, тож замовили в готельному ресторані чотири салати і каву.
— Ще раз, — підсумував їхні висновки Ґмітрук. — Шпигун нічого не знає. Спеціалістка з історії мистецтва нічого не знає. Спеціаліст із торгівлі творами мистецтва теж нічого не знає. Спеціалістка з чорного ринку і злодійка не знає. Може, когось бракує? Чи є взагалі ще хтось, кого хвилює цей старий мотлох?
Брат Бартош, їхній спеціаліст по Нижній Сілезії, в миру власник крамниці з арматурою у Валбжиху, закінчив довжелезний реферат на тему нових можливостей пошуків, які з’явилися в Совиних горах. Жвірко чемно вислухав його, хоча особисто вважав, що штольні у Валімі — це сліпа вуличка, принаймні з їхньої точки зору; інша справа, якби вони шукали сліди експериментів, пов’язаних із вундерваффе. Але приховав цю заувагу для себе. Брат Бартош був дуже прив’язаний до своїх теорій, а головне правило ложі зобов’язувало рівнозначно трактувати всі припущення до моменту розв’язання загадки.
— Брате Ярославе, чи можу я висловити сумнів? — У голосі брата Артура прозвучала іронія, яка дуже не сподобалася Жвіркові.
Брат Артур був наймолодшим і найсвіжішим членом ложі. Він прийняв його, оскільки вже певний час вони діяли рутинно і їм бракувало ентузіазму, молодечого запалу. Крім того, завдяки братові Артуру в солідному американському часописі про пошуки скарбів з’явилася велика стаття про їхні починання. Про гіпотези, версії, докази того, що кімнату не було знищено. Завдяки цій статті рух на їхньому сайті пожвавився, і збільшилась кількість внесків на рахунок. Тому він не міг дозволити собі не прийняти Артура до ложі, навіть якщо йому від початку не подобалися постійно наявні в його висловлюваннях іронія й сарказм.
— Ми слухаємо, брате Артуре, — лагідно промовив, намагаючись, однак, щоб у його голосі прозвучало застереження щодо марнування їхнього часу.
— З цілковитою повагою визнаю, що спочатку ця ідея видалася мені слушною. Гурт людей, які мрію про віднайдення Бурштинової кімнати перетворили на місію. Кожен діє на своїй території, вивчає, збирає свідчення. А кожні двісті тридцять два дні ми зустрічаємося, щоб обмінятися досвідом і скерувати дослідження на нові напрями. Таким чином, ми можемо гнучко підлаштовуватися до нової інформації, діяти результативніше.
Усі брати з розумінням покивали головами.
— Але в мене склалося враження, що це працює не так. Ніхто не слухає, кожен із заплющеними очима тріскотить як заведений, складає нудні звіти про свої ділянки і більше нічого. Якби вам у передпокої поставили скриньку з кімнатою, ви б її обійшли й не помітили, так сліпо кожен дотримується своєї версії.
Брати припинили кивати головами. Виглядали ображено і здивовано. Зустрічалися вже вісім років, але на засіданнях ложі ще ніхто ніколи так не говорив.
— Добирай слова, брате Артуре, — закликав його до порядку Ярослав Жвірко. — Це серйозні, але безпідставні звинувачення.
— Справді? То послухаймо. Брате Рафале, звідки ти родом?
— З Ґдині.
— І де, на твою думку, найімовірніше схована кімната?
— Ну що ж, не тільки я один вважаю, що вона знаходиться в спеціальному сейфі на затону лому кораблі «Вільгельм Густлофф». Підводна експедиція півтора року тому підтвердила існування перегородки із заклепками, наявність яких не вдалося підтвердити більше ніде на кораблі. Аналіз насічок на голівках дозволяє припускати…
— Дякую. Ти, брате Матеуше, з Ельблонга, чи не так? Де ця кімната?
— З великою повагою ставлюся до брата Рафала, але, окрім мрій про підводні скарби, слід також аналізувати історичні дані. Кімнату, як і багато інших культурних надбань, мали відправити вглиб Рейху, а коли виявилося, що шансів на евакуацію немає, її заховали в околицях Ельблонга і Лідзбарка-Вармінського. Там є багато інженерних об’єктів, які було створено в сорокових роках і призначення яких незрозуміле. Тобто незрозуміле тільки до моменту, поки не візьмемо до уваги кімнату…
— Брате Пйотре з Катовіц?
— Брат Матеуш має слушність, але тільки до певного моменту. Кімната фактично рухалася до Рейху, але не затрималась у Вармії і Мазурії. Їй вдалося залишити Східну Пруссію й лише у Сілезії німці почали нашукувати сховок. У краю старих копалень, кілометрів шахт і штолень таке місце було значно легше знайти, ніж на мазурських болотах. Таке розв’язання логічне. Заховати, підірвати вхід, позначити на карті. У промисловому районі жоден потяг і жоден вибух не викликають сенсації, отже, не виникає проблем з допитливими свідками.