Решта подивилися на нього таким поглядом, що він не наважився далі продовжувати.
— Звісно, там був цілий комплекс традиційних місць, — вела далі Лоренц. — Калінінград, замки у Мазовії, Густлофф, штольні під Вальбжихом. Але з’явився новий елемент. Автор висунув гіпотезу, що Бурштинова кімната могла приїхати до Ганса Франка й була захована спеціально навченою гірською командою СС… Не дивіться так, я тільки повторюю… у масиві Гевонту, в замаскованій печері, тій самій, яка дала початок легенді про сплячих лицарів.
— Якій легенді? — Ліза не уявляла, про що йдеться.
— Є така легенда, що в печері під Гевонтом, тобто під святою польською горою…
— Завжди краще гора, ніж руська чорна єврейка, — втрутилася Ліза, як завжди бездоганною польською, коли мала бажання комусь дошкулити.
— … стоїть занурений у сон загін лицарів при повному озброєнні. І коли настане час діяти, лицарі встануть і вирушать захищати вітчизну.
Ліза пирхнула сміхом.
— Напевне, знаєте історія Польська краще, ніж я. Та чи вже не було часу потреб багато разів багато часу назад?
Лоренц вирішила, що не коментуватиме.
— Мабуть, вас зацікавить, звідки ця гіпотеза. Отже, весною в Закопаному серед каміння гірського струмка турист, шукаючи прохолоду, знаходить термос. Довоєнний термос фірми «Thermos». Однак у ньому не було ні довоєнного чаю, ані кави, лише грудочка бурштину. Фрагмент якогось орнаменту, відламаний листок аканта з вирізьбленою наспіх свастикою. Турист виклав цікавинку на своєму блозі, там її знайшли наші братці, підхопили тему й списали цілі аркуші історією про те, як Ганс Франк сховав Бурштинову кімнату в печері в Татрах.
— Може, й справді сховав? — запитав Кароль.
— Облиш. Кімнату пустили з димом у Калінінграді росіяни, тільки боялися в цьому зізнатись і відтоді розпускають чутки про її таємниче зникнення. Немає ніякої Бурштинової кімнати.
— До вчора я теж так думав. І навіть був упевнений. Але тоді я не знав, що твій дід, великий любитель гір і конспіратор, стверджував, що Рафаель у Бурштиновій кімнаті. Я не знав, що існує таємничий скарб Ганса Франка. І не знав, що в татранських струмках можна знайти бурштин.
Лоренц не знала, що на це відповісти, й лише знизала плечима. Врешті навіть вона не могла опиратися чарам легенди про Бурштинову кімнату.
— Зараз це неважливо. Послухайте, чому це може бути відсутній елемент. Припустімо, що Франк вважав, ніби Ашкеназі заховав колекцію в якомусь місці в польських горах. Припустімо, що саме там американці шукали в 1946 році і нічого не знайшли, за що Франк і Ашкеназі, він же Палез’є, заплатили життям. Припустімо, що тепер хтось у США прочитав статтю про захований у Татрах скарб губернатора. Ви ж знаєте, в якому тоні шукачі пишуть цю свою маячню. Ніби вони вже стоять перед дверима до сховку. Хтось вирішив, що існує небезпека, що в Польщі це сприймуть усерйоз, розгорнуть велику пошукову експедицію, знайдуть скарб, знайдуть картини і передусім розкриють секрет.
Ґмітрук скривився.
— Казочки. Немає жодних доказів ані щодо цих гір, ані щодо скарбів, ані…
Раптово замовк.
— От дідько! — мовили в один голос із Каролем і глянули один на одного.
— Ти перший, — знову промовили одночасно.
Зачекали мить.
— Послухайте… — знову промовили одночасно.
— У мене зараз буде інсульт. Кароль говорить перший. Анатоль другий. Каролю?
— Бортник отримала після війни дві листівки від Ашкеназі, так? Обидві невинні, але давайте приглянемось уважніше.
Лоренц потяглася до сумки, витягла листівки, які їм дала старенька, й подала Каролеві.
— Це перша. — Показав їм картку. — 3 одного боку вид на Вавель, окупаційну садибу німецького короля Польщі. З другого — віршик, дурничка, кілька слів про кохання. Але послухайте: «Важко так це сказати, просто, без тремтіння у голосі, що кохання в серці гаряче я заховав, неначе у термосі». Очевидно, і термос, і Вавель можуть бути випадковими, а, може, й ні.
Показав їм другу листівку.
— Музей князів Чарторийських. І вірш Тетмаєра про силу мистецтва. Ліза цього не знає й Анатоль теж, але…
— Тетмаєр — найбільший співець Татр у польській поезії, — перебив його Ґмітрук.
— Саме так. Послухайте: «Ewiva l’arte! Палають у грудях наших вогні, даровані нам самим Богом. Ми дивимось піднесено згори, волієм лавр, не золота корони. І хоч життя для нас нічого вже не варте: ewiva l’arte!». Адресант вибрав такий фрагмент, де є і мистецтво, і висота, тобто гори.