— Не вибрав, а змінив, — зауважив Ґмітрук.
— Що ти маєш на увазі?
— Тут помилка. Має бути так: «Палають у грудях наших вогні, даровані нам самим Богом. Тож, голову піднісши, ми оглядаєм натовп. І хоч життя для нас нічого вже не варте: ewiva l’arte!»
У Ґмітрука був гарний глибокий голос, і те, що в Кароля звучало як декламування віршика на шкільному конкурсі, в його устах перетворилося на поезію.
Ніхто з них не знав, що, декламуючи Тетмаєра, майор знову пережив те дивне передчуття, яке пронизало його вранці в кав’ярні. Передчуття, що не доживе до нового року. І хоч життя для нас нічого вже не варте, ewiva l’arte. Що це, похмуре пророцтво? Що помре через якийсь твір мистецтва?
— Анатолю? — Голос Лоренц визволив його із задуми. — А ти що хотів сказати?
— Події на Каспровому восени. Терористична атака, розтрощена канатна дорога, дві жертви.
Лоренц хотіла щось додати, але він поглядом зупинив її. Тільки вона знала про роль, яку він відіграв у тих подіях, і він, очевидно, хотів, щоб так і лишилося.
— Вас повинно зацікавити, хто загинув. Обидві особи були у вагончику, що їхав донизу. Оператор і пасажир, Януш Гауптманн. Професор геології з Гірничо-металургійної академії, найбільший у Польщі та Європі фахівець із дослідження карстових явищ і картографування печер за допомогою вивчення водних течій. За кілька тижнів до того його команда отримала Грант і розпочала проект у Західних Татрах.
— Що? Що таке картографування течій? — Кароль не зрозумів останньої фрази.
— Це означає, що до печер у різних частинах гір заливають різні сполуки, які по-різному між собою взаємодіють і до того ж їхній склад змінюється з плином часу. Потім досліджують воду всередині через хірургічні свердловини, а також ту, яка витікає в долини. Таким чином можна точно визначити, яким шляхом вона прибула, і комп’ютер малює мапу підводних річок. Завдяки цьому, знаючи місце, де було знайдено термос, можна довідатися, з якого місця всередині гір він виплив. Розумієте?
Притакнули.
— Досі я думав, що Гауптманн загинув через нещасний випадок, що він опинився у невідповідному місці у невідповідний час і ніхто не зміг його врятувати. — В останній фразі прозвучала гіркота, яку зрозуміла тільки Лоренц. — Тепер я думаю, що він загинув, щоб не мати змоги досліджувати татранське підземелля. Але чому саме так, а не в якомусь темному провулку? Щоб дестабілізувати функціонування Татр. Не забувайте, що вхід до парку було заборонено упродовж двох місяців. Якщо хтось хотів роззирнутися без туристів над головою, взагалі без когось над головою, то отримав, а радше створив собі такий шанс. Я знаю, бо сидів там разом зі слідчими. А ви пригадуєте з газет, хто були слідчі.
— Американці, — сказав Кароль.
— Отож-бо. Наші шановні союзники ще в день катастрофи запропонували допомогти нам розкрити терористичний замах, прислати армію фахівців та експертів. І справді прислали людей, які могли протягом двох місяців прочесати закриті для відвідування гори й зазирнути під кожен камінь.
— Але нічого не знайшли, — мовила Лоренц. — Тому вирішили про всяк випадок прибрати людей, які могли б щось знайти. Тобто нас.
Висновок був очевидним, ніхто навіть не вважав за потрібне його підтверджувати.
— Ми повинні туди повернутись, — сказала. — І якнайшвидше.
Глянули запитально.
— Генрик Ашкеназі надіслав своїй коханці, можливо, розраховуючи на те, що хтось до неї звернеться, повідомлення зі згадкою про термос, Рафаеля й Татри. У Татрах знайдено тогочасний термос, а в ньому грудочку бурштину зі свастикою. У Татри мене водив мій дід, який захопив мене прагненням відкрити таємницю Рафаеля і який перед смертю казав про те, що Рафаель перебуває в безпеці в Бурштиновій кімнаті. У Татрах убито фахівця з картографування печер, і там з’явилися американці. Ну і ще один елемент, можливо, найважливіший. Калятівки.
Анатоль насупив брови.
— Ця гидка туристична база?
— Не так база, як гірський готель, може, навіть має одну зірку. Тепер він стоїть на території національного парку, і туди можна піднятися лише пішки, але до війни це був найелегантніший готель у Закопаному. Ексклюзивний курорт високо в горах, з рестораном, кав’ярнею і залою для бриджу, з вікон відкривався вид на Каспровий Верх і новозбудовану канатну дорогу. Лімузини під’їжджали під двері, знамениті гості розважалися на танцях. Пані в блискучих сукнях, панове у фраках. Накидали шуби й пальта на плечі, щоб стояти під зорями на терасі й насолоджуватися шампанським. Уявляєте?