Узяли таксі до Кузниць і вийшли біля нижньої станції канатної дороги. Цієї пори року за такої погоди й такої кількості снігу тут зазвичай юрмилися, штовхаючи одне одного, натовпи лижників, сноубордистів і звичайних туристів, які прагнули виїхати на гору. Бусики паркувались один за одним, сани як ніколи мали весь час клієнтуру, продавці кумедних шапочок і сувенірних барток збирали золоті жнива, а осципки і свинячі ошийки розліталися з розставлених грилів з такою швидкістю, ніби люди вперше за тиждень побачили їжу.
Тепер у Кузницях тхнуло мертвотою. Будівля закритої канатної дороги стояла покинута й темна, на вході було розтягнуто біло-червону пластикову стрічку, її розтріпані кінці сумно майоріли на вітрі. Навіть електронне табло, що показувало температуру внизу і вгорі й зазвичай діяло цілодобово протягом усього року, було вимкнуте, остаточний доказ клінічної смерті цього місця. Ніхто не міг сказати, коли дорога знову запрацює і чи взагалі запрацює. Свої слідства тут проводили прокуратура, залізнична комісія і сеймова комісія. Усі заважали одне одному й були згодні тільки в одному: у ненависті до керівництва Татранського національного парку, яке робило все, аби невдахи по життю, охочі пропіаритися з нагоди катастрофи, не затоптали парку.
Звісно, їх назвали зрадниками й російськими запроданцями, бо відколи було знайдено використані Гермодом російські камери, багато людей у Польщі не мали сумніву, що це був другий з довгої серії замахів, підготовлених спільно російським президентом і польським прем’єром.
Роботи слідчих не полегшував той факт, що служби постановили захистити найважливішого свідка, тобто Анатоля Ґмітрука, від політичної колотнечі. У зв’язку з цим у певних колах він був не героїчним офіцером, що прагне зберегти анонімність, а головним підозрюваним. Класичною стала фраза: «Якщо ви вважаєте, що офіцер спецслужб випадково з’явився на місці замаху на святій для польського народу татранській землі, улюбленій землі Івана Павла II, біля самісінького хреста на Гевонті, ну що ж, я вас сердечно поздоровляю».
Усі четверо проминули будівлю станції, пройшли під тросами канатної дороги й рушили вгору дорогою, що бігла між двох стін вкритих снігом смерек. Великі шапки на гілках здавались театральною декорацією, і можна було б подумати, що це пластмасові ґаджети, якби час від часу сніг не обсипався з дерев, утворюючи мерехтливу на сонці хмару сніжного пилу. Проминули захований між деревами монастир сестер альбертинок і завернули на вузьку стежку, яка мала довести їх берегом долини просто до готелю.
Ідеальний, просто казковий гірський день. І майор Анатоль Ґмітрук вбирав би цей день усім єством, якби не гнітюче передчуття смерті.
Нехай усе скінчиться, подумав він. Знайдемо тут щось чи ні, але нехай усе врешті закінчиться.
— Анатолю, скажи, я давно хотів тебе запитати. — Вони були вже близько від бази, коли Кароль зрівнявся з ним, трохи захекавшись від ходьби вгору. — Хто така Сильвія?
Навіть зупинився.
— Що?
— Якщо не хочеш, не відповідай. Але я пам’ятаю, що у тебе було її фото у Нью-Йорку, а потім ти дивно зреагував, коли вона по радіо розповідала про рак, і це ніяк не дає мені спокою. Вибач, якщо я пхаю носа, куди не слід.
— Так, — тільки й сказав Анатоль і рушив далі.
— Що «так»? — не вгавав Кароль.
— Так, пхаєш носа.
— Але про що йдеться? — Кароль не зрозумів або не хотів зрозуміти недвозначної відповіді. — Ти теж хворий? Ви познайомилися в якійсь групі підтримки? У тебе рак серця?
Анатоль усміхнувся. Непогано сказано. Так, у певному сенсі у нього був рак серця. Сильвія передала його йому, все правильно, найбільш заразливе новоутворення в історії медицини.
— Ця жінка була мені колись близькою, от і все.
— Ага.
Думав, що розмову закінчено, аж ні.
— Ти знаєш, що вона вже зібрала все?
Першої миті не зрозумів.
— Усе?
— Вона вже зібрала всю суму на операцію. Їй потрібно було двісті п’ятдесят тисяч доларів, учора було навіть більше двохсот п’ятдесяти. А ще кілька днів тому мала ледве кільканадцять тисяч. Ти їй щось підкинув?